<<
>>

Загальне поняття. Сутність і ознаки держави.

Питання про поняття і сутність держави завжди було і залиша­ється в центрі уваги філософів і юристів усіх країн і народів. Неод­нозначним е і відношення до цього явища від захопливопозитивно- го до відверто негативного.

Держава навіть і в наш час викликає іноді жах і тремтіння. Дер­жава — це своєрідний звір (Левіафан), як прозвав її Т. Гоббе, що підкоряє собі всі існуючі структури. «Державою зветься, — гово­рить Ф. В. Ніцше, — найхолодніше з усіх холоднокровних чудо­виськ. Воно також холоднокровно бреше, і ця брехня, мов те гадю­ччя, повзе з його вуст: «я — держава, я — народ». Та погляньте, браття, — провадить він далі, — туди, де кінчається держава! Чи ж не бачите ви райдуги і мосту до надлюдини?

Справді, держава, вдаючись до смертної кари, здійснюєте, від чого кров холоне в людських жилах: вона планомірно й методично вчи­няє убивства. Держава -— це несправедливі війни, що призводять до підкорення й поневолення малосилих і дрібних народностей вели­кими і могутніми націями. Держава завжди спирається на силу і ста­вить її над усе; являючи собою втілення сили, вона вимагає від усіх схилитися перед нею.

Та чи справді держава створена та існує для того, щоб гнітити, мучити й визискувати поодиноку особистість? Чи справді перелі­чені вище такі відомі нам риси державного життя є суттєвою і не­від’ємною її прикметою? Ми повинні щонайрішучіше відповісти негативно на ці питання. Насправді все культурне людство живе в державних спільностях. Культурна людина і держава — це два по­няття, що навзамін доповнюють одна одну. Зрозуміло, що люди ство­рюють, оберігають і боронять свої держави не для взаємної наруги, гноблення та винищення. Інакше держави давно порозпадалися б і припинили своє існування. Ніколи держава не могла довго існувати тільки насильством і гнобленням. Наставала доба реформ, і держа­ва виходила на широку дорогу здійснення своїх справжніх завдань та істинних цілей.

У чому ж, одначе, справжні завдання та істинні цілі держави? Вони, на нашу думку, полягають у здійсненні солідарних інтересів людей. За допомогою держави здійснюється те, що потрібне, доро-

ге та цінне всім людям. Що сутність держави справді у відстою­ванні солідарних інтересів людей, дасться взнаки навіть в ухилах держави від її істинних цілей. Загальне добро — ось та формула, що в ній стисло виражено завдання та цілі держави.

Сприяючи зростанню солідарності між людьми, держава ошляхет- нює і підносить людину. Вона дає їй змогу розвивати кращі сторо­ни своєї природи і здійснювати ідеальні цілі. У цій ролі ошляхет- нення та піднесення людини і полягає істинна сутність й ідеальна природа держави.

Вищенаведеним судженням Гоббса, Ніцше слід протиставити думки філософів ідеалістів усіх часів. Із-поміж них Платон та Ари­стотель вважали за мету держави гармонію суспільних відносин і справедливість. Фіхте визнавав державу як найповніше здійснення людського «я», вищий емпіричний прояв людської особистості. Гегель убачав у державі найдосконаліше втілення світової ідеї з притаман­ним їй саморозквітом. Для нього держава є «дійсність моральної ідеї», і тому він навіть називав її земним богом.

Звісно, думки Платона, Аристотеля, Фіхте та Гегеля показують більше вдумливе, проникливе ставлення до держави, ніж думки Гоббса, Ніцше. На нашу думку, ці два різні погляди на державу від­повідають двом різним типам держав. Керуючись цими точками зо­ру, держава, перш за все, постає перед кожною людиною в якості форми суспільства. Вона пов’язана з системою суспільних відно­син людей, співіснує в їх свідомості і діяльності, сприяє організації життя, втому числі економічного, на відповідній (своїй) території.

Держава — це засіб суб’єктивного вирішення об’єктивних супе­речностей, адже розв’язуються вони, як правило, з позицій того соці­ального суб’єкта, представники якого володіють державною владою.

Держава — це політико-територіальна, суверенна організація по­літичної влади більшості населення або частини суспільства, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру, здійснює керівництво і управління загальносуспільними справами і виступає як суб’єкт між­народних відносин.

Коментуючи запропоноване визначення (так само, як і інші де­фініції, воно не може претендувати на вичерпне висвітлення всіх аспектів того явища, що відображається поняттям держави), слід уяснити сутність деяких важливих його моментів.

По-перше, виникнення та існування держави зумовлене, на наш погляд, будь-яким соціальним (не біологічним) розшаруванням су­спільства, його розподілом на ті чи інші частини, які поряд зі спіль­ними загальносоціальними та загальнолюдськими мають також і свої особливі, а нерідко й протилежні потреби, ін тереси. Певний період у юридичній науці країн колишнього соціалістичного табору пану­вали уявлення про державу, що походили від ідеї класового устрою суспільства. Розподіл суспільства тільки на класи (у соціально-еко­номічному, традиційно-марксистському розумінні цього поняття) — хоча й найбільш суттєва причина виникнення держави, проте не єди­но можлива. Вона може сполучатися, «переплітатися» з поділом су­спільства, скажімо, на етнічні групи та інші соціальні «підрозділи» (які, проте, як і «чисті» класи) посідають здебільшого неоднакове становище у системі суспільного виробництва. Отже, будь-яка со­ціальна неоднорідність суспільства зумовлює виникнення держави.

Такий підхід аж ніяк не заперечує, не виключає класового пояс­нення держави, однак і не зводиться тільки до нього.

По-друге, хоча поняття «більшості населення» визначити прак­тично неможливо, кожному зрозуміло, що йдеться про найвпливо- вішу соціальну групу, вплив якої може знаходити прояв у різних сферах суспільних відносин і здійснюватись у різних формах.

По-третє, запропонована дефініція чітко фіксує, що саме дер­жава покликана вирішувати загальносуспільні питання, організову­вати задоволення загальносоціальних потреб. Окрім неї, здійснити це неспроможна жодна інша організація. Сьогодні однією з таких найперших потреб є забезпечення повної єдності суспільства як ці­лісного соціального організму. Остання обставина і зумовлює узго- джувальну, «консенсусну» місію держави, під час виконання якої нона може виступати виразником інтересів не тільки більшості на­селення, але й усього суспільства.

Проте, якщо ми будемо обмежу­ватись тільки цією суттєвою властивістю, класифікацію держав за їх соціальною сутністю здійснити не вдасться.

Усе це знаходить відображення у законодавстві ряду цивілізова­них держав Заходу, а також і в Конституції України.

Зміст діяльності Української держави сьогодні набув нової яко­сті, зокрема це:

а) інтенсивний суспільний пошук загальнонаціональних ідейно- духовних орієнтирів та універсальних об’єднавчих цінностей, здат­них консолідувати і зміцнити державу, забезпечити її вихід на ци­вілізований рівень сучасності та чітку історичну, перспективу;

б) перехідний етап державного самовизначення — пройдено. Його найважливішим наслідком стало прийняття Конституції, яка уособлює те, до чого прагне світ, — повну визначеність і передба­чуваність внутрішнього і зовнішнього курсу держави;

в) у непростій ситуації нашій державі вдалося почати втілення в життя європейської моделі державного та суспільного життя. В її основі — толерантність і компроміс, політичний та ідеологічний плюралізм, свобода совісті, слова та інформації, багатоманітність у духовній сфері, які прийшли на зміну диктату, цензурі та монопо­лії однієї партії;

г) українська держава змінила акценти своєї політики, визначив­ши таку їх послідовність: людина, сім’я, суспільство, держава;

і) курс на інтеграцію України у європейські структури та поглиб­лення трансатлантичного співробітництва зумовлюється не лише міркуваннями національної безпеки, а й глибокими економічними інтересами.

Власне, така держава в сучасних наукових теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всього суспільства. Вона нази­вається соціальною правовою державою, державою соціальної де­мократії.

Держава повністю не співпадає із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена меха­нізмом здійснення влади і управління суспільством, як апарат вла­ди має власні закономірності становлення, функціонування та роз­витку, особливі інтереси і потреби.

Тому вивчення ознак держави слід розглядати як з точки зору єдності держави і суспільства, так і з точки зору їх відокремлення. Методологічний підхід до подібно­го аналізу поняття сутності та призначення держави дає тлумачен­ня держави як особливої форми організації суспільства, форми, яка є його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, а в зовнішньому аспекті об’єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб — громадян та їх об’єднань, державних службовців і органів, законів та інших правових документів.

Як особлива організація, держава відрізняється від усіх соціаль­них явищ такими найбільш важливими ознаками:

І. Держава має свою територію, окреслену кордонами. Тери- юрія держави визначається її кордонами. В територію держави вхо-

дять суходіл, внутрішні моря, ріки, зовнішні моря і територіальні води (в межах 12-мильної зони і континентальний шельф), повітря­ний простір у межах кордонів, дипломатичні представництва, тор­гові, пасажирські та військові морські та повітряні судна, літаки та космічні апарати. Держава закріплює все населення певною терито­рією, встановлює певний режим проживання і пересування в межах іериторії, а також виїзду за кордон, в інші держави. Територіальна ознака породжує інститут громадянства. Громадянин держави на­буває:

а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням;

б) права на заступництво і захист держави.

Без цієї ознаки немає держави, оскільки вся територія є власніс­тю всієї держави — матеріальною базою розвитку суспільства.

2. Суверенітет держави. Суверенітет (франц, souverainete,пер­вісно — вершина, верховна влада, від лат. superus — верхній) озна­чає, що державна влада єдина в межах своєї території, не зале­жить від інших влад усередині суспільства і має незалежність у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Із цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній.

У сучасних умовах внутрішній суверенітет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що сто­сується характеру відносин між різними країнами, — ще й норма­ми міжнародного права. У Конституції України закріплюється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її сувере­нітет поширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чин­ні міжнародні договори і вважає їх частиною національного зако­нодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держави, її її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суверенітет обме­жений лише основними правами людини. У роки радянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конститу­ціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуніс­тичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню несу- всренності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилалась світська влада при ви- 69

никненні різних сутичок із владою церковною. Зовнішній сувере­нітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково велике практичне значення.

Поняття «суверенітет держави» не слід плутати з підпорядкова­ним йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрі­шній і зовнішній суверенітет набувають через систему суверенних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати по­датки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об’єднання неза­лежних держав, суверенітет тих, що об’єднуються, є джерелом по­вноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада здій­снює суму добровільно переданих їй державами, що об’єдналися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним членам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчу­жуваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що у державі може бути одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних орга­нів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету територі­ями в межах однієї країни є неправомірними.

Неподільність суверенітету полягає втому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверені­тету. Державна влада не може бути лише частково суверенною. І Іесувереині утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними державами і авто­номні утворення, які наділені окремими суверенними правами і тому ιιn∏yunιoιι>певних ознак державності (наприклад, Автономна Рес­публіки Криму

Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не мойсе бути нікому переданий або обмежений. Звичайно, суверенітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суве­ренних прав може бути з тих чи інших причин обмеженою, звуже­ною, але лише доти і тією мірою, якою держава вважає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, ство­рені такими об’єднаннями, мають здебільшого узгоджу вальний, ко­ординуючий характер, внаслідок чого суверенітет державної влади України лишається недоторканним.

Декларація про державний суверенітег України від 16 липня 1990 р. вказує на такі ознаки державного суверенітету України: верховенс­тво, самостійність, повнота і неподільність державної влади в межах її ісриторії, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.

Суверенітет народу— один з основних принципів міжнарод­ного та конституційного права, що передбачає визнання народу єди­ним джерелом влади в державі та його виключного права на зміну конституційного ладу. Народ здійснює свою владу безпосередньо (референдум, вибори та інші форми безпосередньої демократії) і через представницькі органи та посадових осіб держави і місцевого самоврядування. Принцип народного суверенітету взаємодіє з інши­ми похідними принципами державного та національного суверені­тету. Концепція національного суверенітету вперше висловлена депутатом від Бургундії Філіппом По у 1484 році на зібранні Гене- рніи.пих штатів у м. Тур (Франція). У XVII ст. під час англійської буржуазної революції ця концепція була закріплена в програмному документі партії ле-велерів «Основні закони та вільності Англії», що декларував народ єдиним джерелом влади за своєю природою. І сорія народного суверенітету досягла розквіту напередодні Вели­кої французької революції у творах Ж.-Ж. Руссо, який визначив народний суверенітет як невідчужувану та неподільну владу наро­ду, керовану його спільною волею. Автор відстоював пріоритет без­посередніх форм реалізації народного суверенітету. Ідеї народного суверенітету знайшли нормативне закріплення у Конституції Фран­ції 1848 р. На сьогодні принцип народного суверенітету зафіксова-

но в конституціях усіх держав. В Україні цей принцип відображено в ст. 5 Конституції. За цією статтею носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі є український народ, який здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. За народом визнається виключне право визначати

i змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Національний суверенітет — це сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи. Він забезпечується насамперед державністю, комплексом конституційних прав і юри­дичних актів, а також традиціями і неписаними правилами поведін­ки. Істотну роль відіграють демократичні гарантії — соціальні, еко­номічні, політичні, культурні.

Національний суверенітет як загальнолюдська гуманістична цін­ність за сучасних умов набуває особливого значення у зв’язку з від­новленням пріоритету саме загальнолюдських цінностей. Визнання суверенних прав нації є аналогічним визнанню прав людини. Воно надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному розвиткові держави, яка прагне до непідвладності іншим державам. Суверенітет — та основа, на якій внаслідок вільного самовизна­чення встановлюється той чи інший політичний характер держав­ності, соціальної та культурної цілісності суспільства. Він перед­бачає узгодження природного невід’ємного права основної нації на збереження і розвиток власної культури і самобутності з принци­пом забезпечення громадянських прав і культурного самовряду­вання всіх національних та етнічних груп, що проживають на пев­ній території.

Суверенітет — явище політичне, оскільки здійснюється в системі держави. Він передбачає обов’язкову наявність незалежної наці­ональної державності. За відсутності національної держави народ приречений на загибель. Бездержавний народ не може бути суве­ренним.

Згідно зі Статутом ООН, будь-яке державне утворення повинно понижати права нації на самовизначення і забезпечувати гарантію цього прана. Отже, державний, народний і національний суверені-

ii і між собою тісно взаємопов’язані і доповнюють один одного. Пі ннердженпям цього є Конституція України, яка втілює в собі іM∣∣ ∣∣

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с.. 2014

Еще по теме Загальне поняття. Сутність і ознаки держави.:

  1. Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с., 2014
  2. Теорія держави і права в тестових завданнях: навч. посіб­ник / Кол. авт.; за заг. ред. д.ю.н., проф. Л. Р. Наливайко. Дніп­ро: Дніпр, держ. ун-т внутр, справ,2018. 716 с., 2018
  3. 59 ВИДЫ И ФОРМЫ ДОГОВОРА.
  4. Микрополе «Речевая деятельность»
  5. Логика : практикум / Е. П. Пьяных. - Екатеринбург : УрГУПС,2019. - 78, [2] с., 2019
  6. Определение предела прочности при сжатии и при изгибе спеченных заготовок
  7. Смешивание исходных материалов
  8. Исследование микроструктуры и изломов закаленных низколегированных порошковых сталей
  9. Основные результаты и выводы
  10. Оценка быстродействия коммутационного устройства при использовании параллельно-конвейерной диспетчеризации пакетов
  11. ИСТОЧНИКИ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА.
  12. Сведения об авторах
  13. Некоторые вопросы реформирования административного правосудия в Кыргызской Республике
  14. Тема: ПРОИЗВОДСТВО В СУДЕ КАССАЦИОННОЙ ИНСТАНЦИИ
  15. О понятии финансового опциона
  16. § 2. Понятие и функции нотариата
  17. ГРИБОВСКАЯ Наталья Юрьевна. ЛЕКСИКА ТВЕРСКИХ ГОВОРОВ, ХАРАКТЕРИЗУЮЩАЯ ЧЕЛОВЕКА (СЕМАНТИКО-МОТИВАЦИОННЫЙ АСПЕКТ). Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата филологических наук. Тверь - 2019, 2019
  18. 26. Возникновение гражданских правоотношений не предусмотренных в ГК