<<
>>

Стадії застосування правових норм.

Застосування норм права — це діяльність, яка вміщує декілька етапів — стадій. Зазвичай виділяють три основні стадії процесу за­стосування права:

1) встановлення та аналіз фактичних обставин справи (фактич­на основа);

2) вибір норми права та її аналіз — перевірка достовірності та правильності тексту норми; аналіз її юридичної сили та дії в часі, в просторі, за колом осіб; тлумачення норми (юридична основа);

3) прийняття рішення у справі.

Деякі науковці додають до них ще дві, кінцеві стадії — дове­дення змісту рішення до відома зацікавлених осіб та організацій і контроль за виконанням правозастосовчого рішення. Застосування права — це офіційна, процедурно-регламентована діяльність, і така його стадія є необхідною в умовах суворого режиму законності. В яких би формах вона не здійснювалася, вона завжди обов’язкова.

Важливо також підкреслити, що всі дії компетентного суб’єкта, які передують винесенню рішення, складають єдиний процес і ви­ділити в ньому окремі стадії можна лише логічно.

П. М. Рабинович виділяє такі основні стадії застосування норм права:

1) встановлення юридично значущих фактів і пошук правової норми, яку належить застосувати до них;

2) перевірка достовірності та правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;

3) з’ясування змісту правової норми;

4) прийняття рішень у справі;

5) оформлення рішення в акті застосування правової норми.

Саме на ці стадії застосування норм права ми і будемо орієнту­ватися.

Встановлення юридично значущих фактів. Встановлюються ті обставини, на наявність або відсутність яких розрахована правова норма. Наприклад, відповідно до шлюбно-сімейного законодавства усиновлення може бути скасоване, якщо рішення про усиновлення було здійснено на основі підроблених документів, або коли усино­витель був позбавлений батьківських прав, або був визнаний в уста­новленому законом порядку недієздатним, а також при фіктивному усиновленні.

Суд, застосовуючи цю норму, повинен встановити вищезазначені обставини. Якщо мова йде про застосування норми кримінального права, то з’ясовуються обставини, сукупність яких створюють склад злочину.

При встановленні фактичних обставин справи слід керуватися та­кими вимогами: встановлюються лише факти, що мають юридичне значення і стосуються цієї справи; факти повинні встановлюватися об’єктивно і повно, сумнівів та недомовок при цьому бути не по­винно; встановлені факти мають бути істинними. Фактичні дані ви­значаються в процесі доказування.

У процесі застосування права досліджуються та оцінюються два види фактичних обставин і даних. По-перше, ті, з якими норма по­в’язує певні юридичні наслідки. Вони виступають у ролі юридич­них фактів або необхідних складових елементів фактичного змісту. По-друге, вивчаються також ті фактичні обставини і дані, які не вра­ховуються при юридичній оцінці випадку, що розглядається, але є суттєвими для прийняття рішення у межах, передбачених відповід­ною нормою.

Оцінка фактичних даних має за мету встановлення їх достовір­ності, визначення їх відношення до випадку, що розглядається, і зна­чимості для кінцевого висновку по справі. Велике значення для за­стосування права можуть мати юридичні докази. Докази необхідні лише там, де для рішення потрібно встановити факти, що мають юридичне значення.

Доказами у праві є будь-які дані, за допомогою яких правозасто- сувальний орган встановлює достовірність фактів, ідо служать під­ставою для об’єктивного вирішення справи: події, ознаки, явища, які у свою чергу виступають джерелами інформації про такі факти. Види юридичних доказів досить різноманітні. До них належать пред­мети, покази свідків, документи.

Пошук правової норми, яку належить застосовувати до юри­дично значущих фактів. Встановивши фактичні обставини справи, що характеризують життєву ситуацію, необхідно відшукати відпо­відну норму, що передбачає цю ситуацію. Відношення конкретно­го життєвого випадку до певних юридичних норм -— це і є юридич­на кваліфікація.

Кваліфікується не лише злочин або проступок, а й будь-яка поведінка, що вимагає юридичної оцінки. Так, якщо ви­плачується квартальна премія робітнику тієї чи іншої галузі — це робиться на основі відповідної Норми; укладається шлюб — маєть­ся на увазі норма, що дозволяє це робити. У всіх таких випадках кваліфікації правомірної поведінки відбувається одна і та ж рбзумо- но-технічна операція — пошук необхідної норми та «підведення» під неї конкретного випадку.

Кваліфікації підлягають, звичайно, і правопорушення (злочини і проступки). В такому випадку встановлений склад правопорушен­ня співвідноситься з відповідною юридичною нормою. У випадку збігу встановлених обставин з ознаками правопорушення, передба­ченими нормою, і відбувається її подальше застосування. Встано­вивши, наприклад, що незаконне оволодіння майном було здійснено способом небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, слідчий кваліфікує дії нападника не як пограбування, а як розбій.

Тісний взаємозв’язок та взаємозумовленість правових норм ви­значає необхідність вибору і аналізу ряду випадків не однієї, а де­кількох норм, які доповнюють, розвивають та уточнюють одна одну і лише в комплексі створюють правову основу у вирішенні справи. Важливо також врахувати при виборі норми загальні розпорядження та нормативні принципи відповідного правового інституту, галузі права, акти нормативного та казуального тлумачення.

Уміння вибрати відповідну норму передбачає перш за все знан­ня норм діючого права, тих прав та обов’язків, які вони надають для суб’єктів права. А це у свою чергу вимагає знань специфіки прав­ничої мови, термінології, що застосовується у нормативних актах.

Річ у тім, що хоча в основі правничої мови (норми) і лежить літе­ратурна мова, тим не менше рад понять цієї мови, як і всякої спеці­алізованої мови, має більш визначений зміст та чіткі ознаки (на­приклад, не все те, що називається хуліганством в розмовній мові, визнається таким у праві).

Наступна, друга стадія правозастосовування — перевірка досто­вірності і правильності тексту норми права.

Після того, як ми відшукали потрібну норму, треба її перевірити. Перевіряючи юридичну норму, необхідно: 1) з’ясувати її достовір­ність (це підтверджується офіційним виданням, у якому вона розмі­щена; неофіційними передруками норм, де може бути перекручено її зміст, користуватися не слід); 2) встановити, чи діє ця норма, тобто чи вона не змінена чи не скасована.

Правильний вибір норми права передбачає уміння вибрати офі­ційний текст закону, вміння встановити юридичну силу норми за­лежно від становища органу, що її видав, у системі інших органів держави. На практиці можливі випадки протиріч між нормами права, виданими різними органами. У випадку таких протиріч юридичну силу має норма, видана органом, що займає більш високе станови­ще. Можуть також зустрічатися протиріччя між нормами, виданими у різний час одним і тим же органом. У такому випадку діє норма, видана пізніше, в якій її зміст не замінено нормою, прийнятою раніше.

Третя стадія — з ’ясування змісту (тлумачення) правової норми.

Тлумачення правової норми — це діяльність щодо з’ясування або роз’яснення її змісту з метою правильного її застосування та реалі­зації. Тлумачення права є необхідним елементом його застосування, і тому розглядається як самостійна стадія правозастосувальної діяль­ності. Необхідність тлумачення норм права пояснюється, по-перше, тим, що норма права носить загальний характер і в кожному випад­ку застосування потрібно з'ясувати, чи підпадає під її дію конкрет­на ситуація; по-друге, тим, що далеко не всі юридичні норми сфор­мульовано вдало та чітко.

Суть, зміст, функції, види і способи тлумачення правових норм були розглянуті нами у попередньому розділі підручника.

Четверта стадія застосування правових норм — прийняття рішен­ня у справі.

Прийняття рішення компетентним суб’єктом — одна із найваж­ливіших стадій застосування права. Саме у виданні індивідуально- 404

го акта на основі права виявляється застосування права в істинно­му змісті (розумінні) слова, в той час як усі попередні стадії лише підготовлюють умови та матеріали для кінцевого рішення.

Винесен­ня рішення — це акт, що пов’язує норми права з конкретним випад­ком, встановлює права та обов’язки визначених суб’єктів права. На цій стадії остаточно вирішуються питання про достовірність та до­статність для винесення рішення зібраних фактичних даних, їх пра­вової кваліфікації.

Рішення — це водночас юридичний факт, що служить основою для виникнення правовідносин; вольовий акт, що є результатом інте­лектуальної діяльності та закріплюється звичайно в офіційному пись­мовому документі; державно-владне веління (наказ) індивідуального характеру. Воно є також визначеним логічним висновком, зробле­ним на підставі аналізу фактів та юридичних підстав. Не можна, звичайно, заперечувати того, що з формально-логічного боку рішен­ня у справі є умовивід, у якому конкретні факти підводяться під норми права. Можна припустити це як спрощену, схематичну мо­дель, як визнання значення логіки та логічних конструкцій у засто­суванні права. Крім того, перед кінцевим прийняттям рішення у справі необхідно отримати ряд попередніх висновків, більшість яких також будується за типом силогізму (оцінка окремих доказів, ви­значення повноти фактичного складу та ін.).

У той же час при прийнятті рішення у справі діє цілий комплекс факторів, що не входять у структуру силогізму. Силогізм найчастіше проявляється у випадках, коли правозастосувальна норма виключає свободу розсуду правозасгосувача. Виносячи рішення відповідно до її однозначного припису (визнання факту юридично значущим, за­стосуванням абсолютно визначеної санкції та ін.), він лише конста­тує, що випадок підпадає під дію норми. Там, де норма встановлює межі для розгляду на свій розсуд, правозастосувач вибирає найдо­цільніший та обґрунтований із його точки зору варіант. У такому випадку вирішення справи виходить за рамки логічного силогізму.

П’ята, остання стадія застосування правових норм — це оформ­ления рішення в акті застосування правової норми.

Зміст рішення щодо юридичної справи визначається, головним 'іином, його фактичними обставинами.

Разом із тим при прийнятті рішення правозастосувач керується вимогами диспозиції (санкції) норми, яка застосовується.

Винесення рішення щодо справи слід розглядати у двох аспектах.

По-перше, це розумова діяльність, яка полягає в оцінці зібраних фактів і встановлення на їх основі дійсної картини того, що сталося, в кінцевій юридичній кваліфікації та визначенні для сторін юридич­них наслідків — прав і обов’язків.

По-друге, рішення щодо справи є, як правило, документом — актом застосування права, де закріплюється розумова діяльність щодо ви­рішення юридичної справи, офіційно фіксуються наслідки для кон­кретних осіб.

Правозастосовне рішення відіграє особливу роль у механізмі пра­вового регулювання. Раніше вже відзначалося, що юридичні норми і суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які виникають на їх ос­нові, забезпечені можливістю державного примусу. Проте останній реалізується, власне, за індивідуальними правозастосовними рішен­нями.

Можливість примусового виконання актів застосування права обумовлює їх особливість і висунення до них вимог обґрунтовано­сті, доцільності, справедливості, законності.

20.3

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с.. 2014

Еще по теме Стадії застосування правових норм.:

  1. Административно - правовое регулирование военной службы в ОФСБ.
  2. ПРАВОВЫЕ АКТЫ, ИЗДАВАЕМЫЕ ОФСБ
  3. 2. Основные черты гражданско-правового метода регулирования общественных отношений
  4. 33. Основания и условия гражданско-правовой ответственности
  5. 56. Гражданско-правовая ответственность за нарушение обязательств.
  6. § 1.Общая характеристика правового регулирования нотариата и нотариальной деятельности
  7. 34. Виды гражданско-правовой ответственности.
  8. 35 Размер гражданско-правовой ответственности
  9. 32. Понятие, значение, характер и принципы гражданско-правовой ответственности.
  10. 60 Порядок заключения гражданско-правового договора.
  11. Финансово-правовой статус Центрального банка России как органа надзора
  12. Правовые основы и виды ответственности па административному праву.
  13. 61 Основания и правовые последствия изменения расторжения договора
  14. Реформа административной юстиции в Литве: институционные и правовые аспекты