<<
>>

Сім’я релігійного і традиційного права.

Мусульманське право не є галуззю правової науки. Це лише од­на із сторін релігії ісламу. Ця релігія встановлює догмати і закріп­лює: а) у що мусульманин повинен вірити; б) вказує, що мусульма­ни повинні робити і чого не робити.

Мусульманське право зафіксовано у шаріаті (шлях прямування). Він оснований на обов’язках, що покладаються на віруючу людину, а не на правах, які він може мати. Діє тільки стосовно мусульман. Якщо одна із сторін не мусульманин, шаріат не діє.

Структуру мусульманського права становлять два розділи: коріння і зміст.

Перший розділ пояснює, з яких джерел виникають правила по­ведінки, що складають шаріат (божий закон).

Другий розділ вивчає зміст, тобто рішення, що містять норми ма­теріального мусульманського права.

Джерела мусульманського права: а) Коран і суна; б) іджма;

в) рити (мусульманські тлумачення).

Коран — збірник висловлювань Аллаха останньому з його про­років і посланців Магомету. Складається з сур (глав). У ньому міс­тяться положення і норми мусульманського права стосовно шлюбно- сімейних взаємин, означені роль, обов’язки і права чоловіка та жінки в сім’ї, процедура оформлення майнової спадщини і прав власності (2, 4, 22, 24, 33, 61 та 65 сури), ставлення мусульман до язичників, іудеїв і християн (5, 8 та 22 сури) та інші. Звичайно, Коран є пер­шоджерелом, але його юридичної регламентації недостатньо, щоб регулювати усі відносини між мусульманами.

Суна (араб. — звичай, образ дій, поведінка) — друге за значен­ням джерело мусульманського права. Священний переказ ісламу, що викладений в оповіданнях (хадисах) про вчинки і висловлювання пророка Магомета, які мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Ці оповіді були зафіксовані не самим про­роком, а його найближчими соратниками і послідовниками. Тому для встановлення дійсності наведених у сумі фактів і висловлю­вань ще в IX ст.

найавторитетнішими докторами ісламу була здій­снена велика дослідницька робота. За її результатами лише деякі акти залишилися сумнівними щодо їх істинної пов’язаності з Ма­гометом, Переважна частина нормативних приписів, які містить у собі суна, має казуальне походження. Багато з них збігаються з від­повідними нормами Корану, є й нові нормативні приписи. За рів­нем визначеності норми суни поділяють на дві категорії. Перша — це однозначно визначені приписи, які навіть теоретично не допускають будь-якого іншого тлумачення. Цю категорію складають правила, що стосуються релігійного культу, та лише деякі з норм, що регулюють взаємовідносини між людьми. Норми цієї категорії виступають як однозначно зрозумілі правила поведінки, які повинні беззаперечно застосовуватися на практиці. Другу групу норм становлять абстрактні й не досить зрозумілі приписи. Вони тільки допускають різне тлума­чення їхнього змісту, а не передбачають їх конкретизацію з метою регулювання поведінки людей у кожній конкретній ситуації. Абсо­лютна більшість норм суни вважаються такими, що мають божест­венне походження, а тому — непогрішимі, вічні. Суні в ісламі на­дане значення джерела, що пояснює Коран і служить другою (після Корану) основою мусульманського права.

Іджма —документ, складений за єдиною згодою докторів іс­ламу. Вона доповнює Коран і суну.

Рити —різні тлумачення мусульманського права.

До інших правових сімей релігійного спрямування відносять А- даїзм, буддизм, індуське, індійське правота ін.

Значне місце в системі правових сімей належить традиційному праву. Зацікавленість юристів історією і сучасністю правових сис­тем Африки і Мадагаскару пояснюється перш за все тим, що сере­дина XX ст. була періодом руйнування там колоніальної системи. Африканці і мальгаші здобули бажану волю і почали розбудову власної державності й створення власних правових систем.

Населення Африки і Мадагаскару багато століть жило за норма­ми звичаєвого права. Люди добровільно виконували існуючі звичаї та додержувалися традицій своїх пращурів.

Гарантом їх додержан­ня, як правило, був не примус, а побоювання надприродних сил і богів. Для африканців звичай пов’язаний із міфічною побудовою світу. Додержання звичаїв означало повагу до пращурів, дух яких постійно спостерігає за життям на землі. Всяке порушення звичаїв може призвести до негативної реакції духів землі й накликати не­безпеку на етнічну групу чи навіть окрему людину.

Сам звичай у народів Африки, Мадагаскару і Далекого Сходу ба­зується на ідеї інтересу певної групи людей. Хоч індивід і має деяку вагу і визнається у межах групи, але у зовнішніх взаємозв’язках як єдиний суб’єкт виступає група (певна спільнота людей). Земля, за звичаєм, належить скоріше пращурам і майбутнім поколінням, ніж тим, хто нині на ній проживають. Шлюб вважається скоріше сою­зом між сім’ями, ніж об’єднанням двох людей різної статі. За такої постановки питання зовсім мало місця залишається суб’єктивному праву. Основу звичаєвого (традиційного) права становлять обов’язки, причому юридичні обов’язки нічим не відрізняються від моральних. Юристи Заходу робили спроби розрізнити правовий і моральний звичаї, але такі дії не були зрозумілі африканцям, бо у них не було ні науки про право, ні власних юристів.

Не було у цих народів того часу і структури права, його поділу на публічне і приватне, цивільне і кримінальне, загальне право і право справедливості та ін.

Отже, однією із соціальних моделей традиційного права є пра­вові системи Африки і Мадагаскару.

Другою соціальною моделлю традиційного права можна вважа­ти правові системи Далекого Сходу. Відмінністю, яка характеризує різноманіття цих моделей, є те, що країни Африки і Мадагаскару тривалий період перебували у колоніальній залежності, а країни Да­лекого Сходу розливалися як вільні держави. На відміну від Заходу, народи цих країн не були схильні вірити у право як засіб забезпе­чення соціального порядку і справедливості. До суду вони зверта­лися лише тоді, коли були вичерпані всі інші способи розв’язання конфліктних ситуацій і встановлення порядку.

Судове рішення, яке чітко окреслювало права та обов’язки, і пов’язаний із ним примус, не знаходили підтримки і схвалення серед населення. Людям більш

до вподоби були методи переконання, техніка посередництва, само­критична оцінка протиправної поведінки, помірність і злагода при вирішенні конфліктів. Це загальний підхід, який характеризує за­гальні риси всіх країн Далекого Сходу. В той же час це зовсім не виключало того, що правові системи Китаю, Японії, Монголії, Ко­реї, держав Індокитаю відрізнялися одна від одної і вплив на них Заходу не призвів до зміни традиційних структур. Різні інститути та правові структури, що були запроваджені Заходом, залишилися лише фасадом, за яким фактично регламентація суспільних відно­син здійснювалася за традиційними моделями.

Сім ’я традиційного права представлена країнами континенту, що тривалий час перебували на правах колоній і залежали від метро­полій та, незважаючи на це, зберегли вірність традиціям і звичаям. Інша соціальна модель традиційного права характеризується краї­нами, що розвивалися як незалежні держави.

Сучасні правові системи країн Африки і Мадагаскару можуть сприйняти багато елементів, що характеризують традиції звичаєво­го права. У той же час, сприймаючи такі елементи, необхідно відмов­лятися від самої суті звичаєвого права, бо юридичне право відрізня­ється від звичаю тим, що встановлюється державою і забезпечується її примусом.

Якщо звичай забезпечує інтереси певної спільноти, що замика­ється сама в собі, то сучасне юридичне право створюється для су­спільства і має на меті забезпечувати інтереси багатьох спільнот (громад), а тому не може бути правом тієї чи іншої спільноти.

Вирішення питання санкціонування звичаїв здійснювалося через трансформацію їх у кодекси. Після здобуття незалежності колишні французькі колонії прийняли понад сто кодексів (наприклад, Ефіопія).

Значна частина законів була прийнята і в країнах, які були ко­лишніми колоніями Англії (Сенегал, Гана, Кенія, Нігерія та ін.).

Фактично все право, що було встановлено під час колоніально­го періоду, нові керівники незалежних країн Африки і Мадагаскару підтвердили.

Ніхто не виступив із вимогою скасувати той чи інший закон. У той же час керівники незалежних країн більше уваги по­чали приділяти забезпеченню розвитку своїх країн, відроджений) та зміцненню їх традицій. Почалося реформування як публічного, так і приватного права.

У сфері державного права і конституційного регулювання майже всі країни Африки і Мадагаскару відмовилися від парламентської форми правління, віддавши перевагу президентській, яка часто пе­рероджувалася на диктатуру, виключаючи участь народу у здійснен­ні влади.

У сфері приватного права чітко виражена тенденція до відро­дження звичаєвого права. У гой же час була загальна згода на від­мову від ряду норм, які перешкоджали розвиткові країни, але такі дії часто були спрямовані на відхід від традиційного звичаєвого права.

Нове керівництво незалежних держав спиралося на моральні цін­ності традиційного права, прагнуло їх збере гги і утвердити. Було взято курс на збереження солідарності між членами соціальної групи з тим, щоб не впасти у крайність індивідуалізму.

Деколонізація супроводжувалася деклараціями, що підкреслюва­ли значну користь звичаєвого права. Приймалися рішення про ко­дифікацію звичаїв чи їх санкціонування шляхом компіляцій (Мада­гаскар, Танганьїка, Нігерія).

Велика робота із систематизації звичаєвого африканського права проводилася школою східних і африканських дослідників Лондон­ського університету. Вони опублікували низку томів, у яких опису­валося звичаєве право й право спадкування у Кенії, шлюбне, май­нове, спадкове та зобов’язальне право в Малаві та шлюбно-сімейне право Ботсвани.

Значний вплив на традиційне право Африки і Мадагаскару мали іслам і християнство. У цьому регіоні християнство було запрова­джено у IV ст. Тридцять відсотків населення цього регіону — хри­стияни. Ісламізація тут почалася в XI ст. Мусульман серед населен­ня Африки тридцять п’ять відсотків.

Але ні християнство, ні іслам не здобули повної перемоги над традиційним правом, хоч мали на нього значний вплив.

Вони позба­вили звичаї їх надприродної сили і магічної основи, що відкрило шлях до їх занепаду.

Нове право у країнах Африки і Мадагаскару — це система норм і нормативно-правових актів, що регулювали цілий ряд криміналь­них, адміністративних, торгових, морських, фінансових, поліцейсь­ких відносин, охорони здоров’я, освіти і публічних робіт. Саме у цих галузях традиційне право не мало ніякої бази. На місцевому рівні значна частина суспільних відносин, особливо тих, що були пов’язані з сім’ями, громадами, населенням селищ і сіл, регулювалися звича­ями традиційного права.

Країни Далекого Сходу тривалий час використовували традицій­не право. Народи цих країн, на відміну від народів Африки і Мада­гаскару, не знали колонізації. В них існує право, але його роль у суспільстві незначна. Географія та історичний розвиток країн Дале­кого Сходу привели до того, що Китай, Японія, Монголія, Корея, держави Індокитаю значно відрізняються одне від одного, і вплив Заходу не привів до зміни їх традиційних структур.

Серед джерел права цих країн, де в основу було покладено ро­манську систему права, був нормативно-правовий акт, судова (юри­дична) практика, доктрина, правовий звичай та ін. Значну частину законодавства було кодифіковано.

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с.. 2014

Еще по теме Сім’я релігійного і традиційного права.:

  1. 3. Система гражданского права как отрасли права - это внутреннее строение данной отрасли и права, единство входящих в нее взаимосвязанных подотраслей и институтов.
  2. ИСТОЧНИКИ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА.
  3. 44 Понятие и содержание права собственности
  4. 45 . Формы и виды права собственности
  5. 51 Защита права собственности и иных вещных прав
  6. 19. Понятие и виды объектов гражданского права.
  7. § 2. IloiisiiIie и виды форм защиты п охраны права и законного интереса
  8. 65 Понятие, объекты и субъекты патентного права. Условия патентноспособности.
  9. 62 Понятие, объекты и субъекты авторского права и смежных прав.
  10. 2. СПЕЦКУРС АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА И ЕГО ЗНАЧЕНИЕ В ПОДГОТОВКЕ СОТРУДНИКОВ ФСБ РОССИИ
  11. Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с., 2014