Шлях до громадянського суспільства соціальна основа сучасної держави, влади і демократії.

Проблеми взаємозв’язку держави, суспільства, особи, державної влади і демократії є фундаментальними для будь-якого сучасного суспільства. Вони, безумовно, визначають і процес розбудови Укра­їнської держави, формування суспільних відносин на нових демо­кратичних засадах.

Аналіз цих проблем безпосередньо пов’язаний із дослідженням суспільства взагалі і громадянського суспільства зокрема.

Громадянське суспільство — це сукупність усіх громадян, їх цільних об’єднань та асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості, полі­ніяної культури, які перебувають за межами регулювання держа­ки, але охороняються та гарантуються нею.

Громадянське суспільство розглядають як соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як плюралізм і орга­нізацію інтересів незалежно від держави. Громадянське суспільство підрізняється від суспільства тим, що залучає громадян до колек- Iинних дій у суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей, обміну інформацією, досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до відповідальності офіційних осіб. Воно висту­пає посередником між приватною сферою життя людей та державою, об’єднує величезне розмаїття формальних і неформальних відносин.

Основними рисами громадського суспільства є:

- наявність демократичної правової державності;

- самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціа­цій громадян;

різноманітність форм власності (приватної, колективної, коо­перативної тощо), ринкова економіка;

- плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність;

- доступ усіх громадян до участі в державних і суспільних справах; взаємна відповідальність держави та громадян за виконання

демократично прийнятих законів;

наявність розвинутої соціальної структури;

розвинена громадянська політична культура і свідомість;

- цінування прав громадян вище за державні закони;

- багатоманіття соціальних ініціатив;

- контроль суспільства за діяльністю державних органів.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автоном­ності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Однак, саме держава має висту­пати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть 235

реалізації прав громадян, всебічному вияву їхньої ініціативи, здіб­ностей. Державні органи реагують на запити і погреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, слідкують за їх виконан­ням, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів.

Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб’єкта, шо усвідомлює себе індиві­дуальним членом суспільства, наділений певним комплексом прав і свобод, і у той же час несе відповідальність перед суспільством.

Зміст поняття «громадянське суспільство» включає сукуйність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічні, духовно-мо­ральні, релігійні, національні та ін. Громадянське суспільство висту­пає як сфера реалізації економічних, соціальних, етнонаціональних, культурних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує їх відно­сини з індивідами. Демократичність політичного режиму визнача­ється не в останню чергу тим, наскільки держава визнає автономне буття спільнот, тим, наскільки громадянське суспільство може вплинути на дії держави. Ідея громадянського суспільства дозволяє провести межу між політичним, офіційним та приватним життям громадян. Підґрунтям громадянського суспільства є ринкова еконо­міка з властивою їй багатоманітністю форм власності, відкритою комунікацією, структурованістю суспільства, багатопартійність, неди- рективно сформована громадська думка, вільна особистість із роз­винутим почуттям громадянськості та власної гідності.

Правовою базою для формування громадянського суспільства в Україні є положення Конституції України, хоч у її тексті цього тер­міна немає. У нашій державі сьогодні відбувається поступовий про­цес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення.

Для громадянського суспільства характерна система представ­ництва інтересів різних груп населення у вигляді об’єднань грома­дян. В умовах громадянського суспільства партії виражають інте­реси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних груп, а в Україні вони ще недостатньо сприяють належному встановленню каналів зв’язку між державою та громадянами. Чимало партій —

особливо під час виборчих кампаній — намагаються показати себе представниками інтересів не певних соціальних груп, а всього на­роду, що є популістським недалекоглядним кроком.

І Іерозвиненість громадянського суспільства в Україні простежу­ється в низькому рівні залучення громадян до організованої гро­мадсько-політичної діяльності, і в недостатньому рівні політичної ефективності (оцінка суб’єктом своєї змоги впливати на політичні події та рішення). Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільства.

Як свідчить історичний розвиток цивілізованих країн, становлен­ня громадянського суспільства відбувається складно і суперечливо. І Іс все у становленні громадянського суспільства є до вподоби уря­дам, але й переваги такого суспільства незаперечні — протилежність думок, відкритість, свобода. Тільки в громадянському суспільстві мож- ііиве соціальне партнерство як форма взаємодії соціальних об’єктів.

Існує безліч тлумачень поняття «громадянське суспільство».

Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс, А. де Токвіль, А. Грамгиі та ін. розро­били різні підходи до його тлумачення. Наприклад, прибутковий бізнес інколи розглядають як частину громадянського суспільства, її інколи — ні. Консультативна служба Британської Ради викорис- ювує таке робоче визначення громадянського суспільства: «... гру­па неурядових неприбуткових організацій, котрі існують для під­тримки інтересів і прав громадян.

Громадянське суспільство можна розглядати як елемент розбу­дови демократичної інституції, як засіб реалізації свободи слова, як засіб зробити прозорою діяльність органів державної влади тощо.

Сучасні дослідники сходяться на думці про те, що громадянське суспільство — це як економічні, духовно-моральні, сімейні, куль­турні, національні, так і соціально-економічні відносини. Виходячи з цього вони визначають громадянське суспільство як сферу спон­танного самовиявлення вільних громадян і добровільно сформова­них ними організацій та об 'єднань у всіх сферах життя суспільс­тва і відносин між і ними, які захищені необхідними законами від прямого втручання і свавілля органів державної влади. Як вважали Дж. Локк та Ш. Монтеск ’є, громадянське суспільство — це само­стійна, відокремлена від держави структура. Основа громадянсько­го суспільства — вільна, незалежна особистість, що зобов’язана своїм існуванням і процвітанням не опіці чи бажанню влади, а своїми власними зусиллями і здібностями.

«Рідко коли у сфері розвитку з ’являлася концепція, котра так швидко привертала увагу людей», —пише Р. Голлоуей у праці «За­соби розбудови громадянського суспільства». Справжній бум у вжи­ванні, цього терміна збігається в часі з падінням Берлінської стіни, політичними перетвореннями у Східній Європі, побудовою демо­кратії у Південній Америці. Ці події відродили давню ідею епохи Просвітництва про право людей на створення власних громад, у яких пануватимуть свобода та братерство.

У роботі Б. Найта «Громадянське суспільство: основні факти» наведений перелік факторів, який свідчить про те, іцо концепція іро- мадянського суспільства в найближче десятиліття не втратить сво­єї актуальності у всьому світі:

• зростання міжнародного обігу капіталу;

• зростання прірви між багатими та бідними;

• зростання гнучкого ринку робочої сили;

• подальший розвиток постійних інформаційних потоків;

• видозмінені стосунки між місцевим та глобальним;

• локальні конфлікти та війни;

• криза державного управління й обмеженість державного сек­тора та ін.

Громадянське суспільство вже стало передумовою вирішення де­яких із перелічених проблем. Воно перебирає на себе відповідаль­ність за соціальний розвиток у таких складних умовах. У зв’язку з очевидними невдачами втручання держави в суспільство, політичні діячі, вчені акцентують увагу на п’ять головних соціальних процесах: об’єднанні, визнанні, комунікації, взаєморозумінні, довірі. Так,?!. Еціоні писав про «комунітаризм», Р. Патнам —про «соціальний капітал», Д. Селбурн — про «обов’язок», Ф. Фукуяма— про «довіру».

Провідною тезою концепції громадянського суспільства є «гро­мадяни, що працюють для самих себе» у своїх організаціях. Це су­спільство змагається із державою за владу і вплив, але в жодному разі не намагається підірвати верховенство держави.

Сучасний стан країн соціального добробуту Західної Європи, побудований на принципах соціальної справедливості, дає підставу стверджувати, що формою взаємодії соціальних суб’єктів стала по­літика соціального партнерства у громадянському суспільстві, яка ґрунтується на узгодженості їхніх інтересів і характеризується все­бічною активізацією творчих елементів кожної людини щодо реа­лізації історичних можливостей розвитку суспільства.

В Україні процес визрівання і становлення громадянського су­спільства є необхідною передумовою її переходу до правової дер­жави. Деякі спроби ввести принципи правової держави без наявних структур громадянського суспільства на практиці виявилися лише деклараціями, не підкріпленими соціально-економічними перетворен­нями. На думку вчених, формування громадянського суспільства в У країні та інших країнах СНД матиме тривалий і затяжний харак­тер, бо тоталітаризм з його надмірною політизацією суспільних про­цесів не створив умови для його швидшого визрівання. Такими пе­редумовами становлення громадянського суспільства є:

1. володіння кожного члена суспільства правом конкретної влас­ності чи правом на використання і розпорядження власністю, на виготовлений ним суспільний продукт (це базова, фундаментальна основа громадянського суспільства);

2.

3. достатньо високий рівень соціального, духовного, психологіч­ного розвитку особистості, її внутрішньої свободи і здатності до самостійної діяльності та самореалізації.

За відсутності таких передумов процес формування громадянсь­кого суспільства просто неможливий. Для України також характер­на ідеальна присутність інститутів громадянського суспільства, повно­цінних впливових політичних партій як виразників інтересів певних соціальних груп, незалежних від держави громадських організацій, достатньої кількості позадержавних, економічних структур.

Певна річ, Україна, яка стоїть на шляху свого відродження, по­гребує опрацювання власної концепції співвідношення особи, сус­пільства і держави, механізмів формування влади й розвитку демо­кратії. Цьому повинно передувати вивчення відповідного світового наукового і практичного досвіду. Йдеться, зокрема, як про теоре- іичні дослідження проблем громадянського суспільства, правової дер­жави, прав і свобод людини і громадянина, так і про світову прак­тику їх конституційного і законодавчого інституювання.

Понятия громадянського суспільства має історичний характер. Слідом за державою громадянське суспільство починає зароджува- і ись на певному ступені суспільного розвитку. Іншими словами, гро­мадянське суспільство є продуктом природного історичного проце- 239

су, який передбачає гармонійний розвиток таких елементів цивілі­зації, як природа — суспільство — людина. Людство на певному етапі свого розвитку не могло не прийти саме до громадянського суспільства, соціальна і політична організація якого найбільшою мі­рою служать інтересам та проблемам конкретної людини.

Чи доцільно у зв’язку з історичним характером громадянського суспільства ставити питання про його історичні типи, чи доречний при його характеристиці формаційний підхід, яким користуються окремі дослідники цих проблем? Гадаємо, що ні. Слід вести мову не про істо­ричні типи громадянського суспільства, а про ступені його зрілості.

Побудові громадянського суспільства, безперечно, має передува­ти розробка його теоретичних основ. Хоча вважати, що таку працю треба починати з нуля, було б несправедливо. Теорія і практика ірома- дянського суспільства сягають XVII ст. На сьогодні, незважаючи на розмаїття думок і підходів до цього поняття, його складових елемен­тів, його співвідношення з поняттям держави тощо, світова теорія громадянського суспільства в цілому сформувалась. Вона виробила загальне уявлення про цей суспільний феномен, основні його озна­ки та інститути, даючи змогу- виявити те спільне, що робить поняття громадянського суспільства світовим, загальнолюдським надбанням.

Аналізуючи погляди на громадянське суспільство таких видат­них мислителів минулих століть, як Г. Ґроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є, В. Гумбольдт, Г. Гегель,а також сучасних дослідників, не можна дійти висновків про їх однозначну правильність чи помилковість. Усі вони, висвітлюючи різні аспек­ти проблеми, у своїй сукупності зробили вагомий: внесок у теорію громадянського суспільства. А тому невиправданим є твердження, згідно з яким існують «західні» теорії громадянського суспільства, на противагу яким потрібно розвивати свою «східну» теорію цього суспільства. Гадаємо, що якогось особливого, зокрема французько­го, польського чи українського громадянського суспільства як по­няття не існує, як і не існує якоїсь особливої французької, польсь­кої чи української демократії. Громадянське суспільство або ж є, або його немає, оскільки основні його риси — свобода, демократія, приватна власність, пріоритет прав людини — однакові для всіх ци­вілізованих країн.

Інша справа, коли йдеться про певні модифікації громадянсько­го суспільства, які спираються на історичні, національні, політичні особливості тієї чи іншої країни. Але ці особливості не познача­ються на самій суті громадянського суспільства. їх можна віднайти лише у реальному співвідношенні громадянського суспільства, кон­кретної держави і особи, в системі прав і свобод людини та їх гаран­тіях, у конкретних інститутах громадянського суспільства, тобто в його безпосередніх практичних моделях.

Усе сказане повного мірою стосується й України. Немає потреби в тому, щоб розробляти якусь особливу українську теорію грома­дянського суспільства. Але, спираючись на світовий науковий і прак­тичний досвід, запозичивши з нього все краще, належить формувати свої національні інститути громадянського суспільства. При цьому йдеться не про механічне перенесення на наш український грунт тих чи інших моделей громадянського суспільства, які мають достатній ступінь зрілості, а про їх еволюційне запровадження з урахуванням внутрішніх особливостей і можливостей, а також фактора часу.

У чому полягає суть громадянського суспільства і які його ос­новні ознаки?

Той безперечний факт, що в центрі суспільства перебуває люди­на, яка є його первинною і головною клітиною й основною дійовою особою, свідчить про те, що громадянське суспільство не за назвою, а за своєю глибинною суттю є людською спільнотою. А тому основ­ні характеристики, що стосуються людини, зокрема її природного суверенітету, свободи і незалежності, переносяться й на громадянсь­ке суспільство, визначаючи його глибинну суть. Будучи добровіль­ною асоціацією (союзом) вільних і незалежних індивідів, це суспільс­тво й само є суверенним, вільним і відкритим.

Якщо виходити з того, що головною дійовою особою суспільства, його первинною клітиною є конкретна людина, то громадянське су­спільство не можна визначити як сукупність суспільних людських відносин і відповідних їм формальних та неформальних суспільних інститутів. Останні опосередковують приватне життя людини, до­помагаючи їй задовольняти свої потреби та інтереси. Таке поняття громадянського суспільства пояснює і взаємостосунки людини, гро­мадянина з цим суспільством.

Як відомо, у радянській філософській та правничій літературі до­мінувала позиція, згідно з якою визнавався пріоритет суспільства над особою, суспільних і державних інтересів над інтересами лю­дини. У захваті виправдовування тоталітарного режиму становище особи було зведене до абсолютної відповідальності перед суспіль­ством. Підпорядкованість йому людини обгрунтовувалася тим, що людина істота суспільна, яка не може жити в суспільстві і бути віль­ною від цього суспільства. Але ж насправді йдеться про те, що лю­дина має бути вільною у суспільстві, а не від суспільства. Зв’язок між людиною і суспільством має таку природу, яка в принципі ви­ключає будь-які антагонізми між ними.

Суспільство — це середовище життєдіяльності особи, яке фор­мується зі спільної діяльності людей і є сукупністю їх формалізо­ваних та природних зв’язків і відповідних суспільних інститутів, а тому воно не може бути чужим людині. Іншими словами, у центрі суспільства перебуває конкретна людина, потребам та інтересам якої підпорядковується весь суспільний механізм. У суспільстві не мо­же бути іншого інтересу, окрім служіння кожній окремій людині. Не може існувати якогось загального суспільного чи державного інтересу, який би не відображав інтересів окремої людини. Інакше це інтерес не загальний, а корпоративний. Ось чому постановка пи­тання про пріоритет суспільних чи державних інтересів і тим біль­ше про забезпечення цього пріоритету є небезпечною.

Якщо ми прагнемо побудувати цивілізоване громадянське су­спільство, тобто суспільство, яке є людською спільнотою, то мусимо ні на крок і ні за яких обставин не відступати від головного відправ­ного принципу — пріоритету прав і свобод людини, її інтересів. Причому пріоритету як перед суспільним, так і перед державним інтересами. Йдеться не про протиставлення цих інтересів, а про їх, так би мовити, субординацію і підпорядкованість, первинність і вто­ринність.

Гарантуватись законом і забезпечуватись реально має пріоритет інтересів саме кожної конкретної людини; у цьому суть і мета як суспільного, так і державного інтересів. Беззастережне втілення в життя головної засади суспільства — «людина понад усе» — зав­жди виведе в кінцевому підсумку на оптимальне поєднання інте­ресів людини, суспільства та держави.

Суспільство, у якому інтереси людини підпорядковуються його інтересам, а тим більше інтересам держави, де мету і засоби дося­гнення цієї мети визначає сама держава, є тюрмою. У цій тюрмі на­віть наглядачі — невільники.

Саме таке суспільство й було побудовано в колишньому СРСР. У ньому суспільстві панувала практика абсолютного знеособлення й зневаження конкретної людини, яка була гвинтиком, допоміжним матеріалом для досягнення абстрактної мети, — словом, «людсь­ким фактором». Це й зрозуміло: адже в основі згаданої практики лежала теорія тотального усуспільнення й одержавлення всього люд­ського життя, апологетична теорія пріоритету загальнодержавних інтересів.

Громадянське суспільство несумісне з насильницькими форма­ми і методами розвитку суспільства, з теорією класів, класової бо­ротьби. Рівність людей від природи заперечує їх класифікацію за майновим станом, яка принижує людську гідність. Але це не ви­ключає поділу людей на певні групи за іншими ознаками, зокрема, професійними, політичними, національними, релігійними тощо.

Абсолютизація класового підходу дістала свій вияв не лише у класовій теорії походження держави, айв уявленні про неї як про апарат насилля й пригноблення одного класу іншим. Таке уявлен­ня, певна річ, не має нічого спільного з теорією громадянського су­спільства як суспільства людської злагоди. Через те ця теорія була підкинута класиками марксизму як буржуазна. Певний вплив зга­даної абсолютизації класового підходу спостерігається і у сучасних вітчизняних дослідженнях держави, в яких визнання громадянсь­кого суспільства межує з характеристикою держави як організації політичної влади домінуючої частини населення. Авторам можуть заперечити, що й теорія договірного походження держави не виклю­чає того, що держава за певних обставин може протистояти суспіль­ству в цілому чи окремій його частині, використовуватися як знаряд­дя примусу. Однак відхилення від нормального природно-історично­го процесу розвитку суспільства ще не дають підстав для того, щоб вважати ці відхилення визначальними, включаючи їх у сутнісні ха­рактеристики того чи іншого суспільного явища.

Мабуть, при визначенні суті й природи держави правильніше ви­ходити з первинності й визначальності людини та суспільства.

Ж. Боденвважав, що держава утворюється в результаті об’єд­нання розрізнених членів суспільства під єдиною верховною вла­дою. Такої ж думки дотримувався і Т. Гоббс,який стверджував, що держава отримує свою легітимність унаслідок договору між усіма членами суспільства. На думку Ж.-Ж. Руссо,люди, боячись втра­тити свої природні права, уклали: суспільний договір для захисту спільними силами особи та її майна. Саме з людської природи сус­пільства, яке утворює державу для забезпечення своїх інтересів, ви­пливають сутнісні характеристики й ознаки держави, функції якої виконують члени цього ж суспільства.

Природа громадянського суспільства як добровільної асоціації вільних людей підтверджує теорію договірного походження держа­ви, яка має бути знаряддям насильства над самим цим суспільством чи певною його частиною. Інша справа — конкретна держава за конкретних історичних, політичних і соціально-економічних умов та обставин. Наприклад —держава диктатури пролетаріату, яка виник­ла в результаті жовтневого більшовицького насильницького пере­вороту, або нацистська диктатура, встановлена у Німеччині 1933 р. Можна навести й протилежні приклади, коли перемагають здорові природно-історичні тенденції: розпад насильницької держави-імперії — Радянського Союзу — виникнення самостійних незалежних держав на підставі вільного волевиявлення народів.

Саме так було 1 грудня 1991 р., коли український народ у резуль­таті всенародного референдуму утворив нову державу — Україну. І хоч незалежна Україна поки що не має всіх ознак правової дер­жави, так само як і українське суспільство не перетворилося на громадянське, проте народ, голосуючи за свою незалежність, поза всяким сумнівом, мав на увазі саме таку державу, яка стоятиме на сторожі інтересів усіх і кожного, а не якоїсь частини суспільства. Саме таке демократичне громадянське суспільство з відповідною йо­му демократичною правовою державою нам і належить будувати.

Отже, вихідна методологічна позиція у дослідженні проблеми співвідношення людини, суспільства і держави полягає в тому, що сутність і природу держави зумовлює й визначає сутність і природа самого суспільства, а в основі того й іншого лежить позитивне люд­ське начало, несумісне з класовим підходом. Більше того, держави, які відповідно до марксистсько-ленінського вчення довгі роки трак­тувалися як експлуататорські, нині постали зовсім в іншій подобі.

Обсяг соціальних функцій цих держав, рівень життя суспільства, прав і свобод його членів годі й порівнювати з відповідними характерис­тиками колишніх соціалістичних держав, ідеологи яких нехтували теорією громадянського суспільства.

Якщо класова теорія прирікає суспільство і державу на одвічне взаємне протистояння, то природно-історичний процес передбачає їх гармонійне співіснування розвиток як органічних частин одного цілого. Не випадково давні мислителі, які започаткували теорію гро­мадянського суспільства, фактично ототожнювали державу з гро­мадянським суспільством або принаймні не проводили між ними різкої межі. У державі вони вбачали виконавця не насильницьких, а, насамперед, загальносоцІальних функцій. Зокрема, Дж. Локк ви­користовував поняття громадянського суспільства і держави як вза-