<<
>>

Рабовласницька держава. Соціально-економічна основа і сутність рабовласницької держави.

Рабовласницька держава є першим історичним типом держави, який виник на межі IV—III ст. до н. е. (Месопотамія, Єгипет). Рабо­власницький устрій існував у країнах Азії, Європи, Африки включ­но до III-V ст.

н. е. У Китаї він був замінений феодальним устроєм раніше, ніж в інших країнах (ще в I—II ст. до н. е.), а найбільш пов­ного розвитку досягнув він у Давній Греції і у Давньому Римі. У слов’ян держави виникли в епоху феодалізму, тому вони омину­ли рабовласницький лад.

Рабовласницька держава вивчається різними галузями науки. Як­що історія держави і права розглядає особливості окремих рабо­власницьких держав, то теорія держави і права виявляє загальні закономірності різних рабовласницьких держав, розкриває сутність і основні риси цього типу держави.

Актуальність вивчення рабовласницької держави і права обумов­люється не тільки необхідністю аналізу минулого для виявлення закономірностей розвитку державно-правових явищ у наш час і в перспективі, але ще й тим, що у сучасному світі рабство збереглося. Утворений Спеціальний комітет із питань рабства в ООН. У 1956 р. була створена Міжнародна Конференція по боротьбі з рабством, яка прийняла Додаткову конвенцію про ліквідацію рабства, работоргів­лі, інститутів і звичаїв, тотожних із рабством.

Економічну основу рабовласницької держави складали виробни­чі відносини, які характеризувалися тим, що приватною власністю рабовласника були не тільки засоби праці і виробництва, а й раби, яких нещадно експлуатували, продавали, купували, безпідставно мо­гли вбити тощо. У Китаї рабів називали «чу-мінь», що в перекладі означає «скот і раб».

В основі рабовласницької експлуатації лежить додатковий про­дукт, який створюється за допомогою зовнішньоекономічного при-

мусу. Тільки за допомогою фізичної дії, кийка могли примусити працювати на господаря. К. Маркс писав, що як віл не продає своєї роботи селянину, так і раб не продає свою працю господарю рабо­власнику.

Раб разом зі своєю працею належить своєму пану. Він — товар, який може переходити з рук у руки, але праця не є його то­варом.

Рабовласницьке господарство будувалося на безпосередніх від­носинах панування і покори. Швидке виснаження робочої сили рабів та їх масова загибель внаслідок безжалісної експлуатації не хвилювали рабовласників, тому що в період розквіту рабовласни­цького ладу «розмовляюче знаряддя» легко і швидко могло бути замінене іншим, новим. Джерелом поповнення рабів були війни, перетворення боржників у рабів (боргова кабала), провінції і коло­нії також здійснювали постачання «живого товару». Це забезпечу­вало відносно дешеву робочу силу. Кількість рабів у багатьох міс­тах Греції та Риму перебільшувала кількість вільного населения. У Спарті на 32 тисячі вільних громадян було 220 тис. рабів.

Рабство широко застосовувалось у всіх галузях праці як у при­ватному господарстві, так і в державному (будівництво іригацій­них споруд, шляхів, робота на золотих і срібних рудниках). Рабо­власники все більше перекладали на рабів злидні фізичної праці і в кінцевому підсумку відмовились від продуктивної діяльності. Таким чином, рабовласницький лад спричинив протилежність між розу­мовою і фізичною працею, яка з часом набрала антагоністичного характеру. Відрив розумової праці від фізичної, перетворення ро­зумової діяльності у монополію пануючих класів нанесли велику шкоду інтелектуальному розвитку людства.

Іншою конкретною формою непримиренних протиріч рабовлас­ницького суспільства була протилежність між містом і селом, по­роджена другим поділом праці — відокремленням від землеробства скотарства і ремесла. В містах населення переважно займалося ре­меслом, торгівлею, лихварством.

Відокремлення міста від села стимулювало динаміку виробни­чих сил насамперед тим, що сприяло розширенню торгівлі, але ра­зом із тим воно було гальмом суспільного розвитку, оскільки приз­нало до розширення і жорстокої експлуатації селянства — дрібних виробників, які обкладалися управою міста великими податками.

()бсзземелювання селян і розорення дрібних ремісників призвело до у і кореная численного прошарку зубожілого населення — люмпен- иролетарів, які були відокремлені від виробництва.

Але найсуттєвішим протиріччям рабовласницького суспільства, яке неминуче вело його до загибелі, було протиріччя між рабською формою праці і рабовласницькою формою власності, між рабами і рабовласниками.

Виробничі відносини рабовласницького суспільства характеризу­валися тим, що найважливішою галуззю господарства було земле­робство. Земельна власність була пріоритетною формою власності, до неї входили публічні землі (державні маєтки, рудники, храми тощо) і приватні. Була і державна общинна власність.

Таким чином, раби були основним виробничим класом рабовлас­ницького суспільства, який протистояв основному класу власників засобів виробництва і робочої сили — рабовласникам. Крім них, у рабовласницькому суспільстві були й інші соціальні групи, прошар­ки зі своїми інтересами: ремісники, дрібні землевласники (селяни) тощо. Ці прошарки формально були вільними, але їх відносини з рабовласниками були суперечливими.

Із сказаного випливає висновок: рабство — основа всього вироб­ництва, раби -— головний виробничий клас. Протиріччя між рабами і рабовласниками — центральне протиріччя суспільства. Основний економічний закон рабовласницького суспільства складався з ви­робництва додаткового продукту шляхом експлуатації рабів в умо­вах повної власності рабовласників на засоби виробництва і рабів.

Виникає питання, яким чином відносно малочисельний клас ра­бовласників міг так нещадно експлуатувати великі маси рабів і утри­мувати їх у покорі? Це досягалося лише за допомогою створення і використання спеціальної організації, особливої сили, яка стояла над суспільством та все більше і більше відмежовувалася від нього — держави.

Рабовласницька держава була органом класового панування над рабами і дрібними виробниками — селянами і ремісниками. Це — гігантська машина військовополітичного характеру, яка мала всі за­соби примусу: військову силу, поліцію, в’язниці, апарат чиновни­ків, які були зброєю диктатури класу рабовласників.

Повстання або навіть сильні хвилювання рабів відразу виявляли сутність античної держави як диктатури рабовласників.

Основним завданням рабовласницької держави була охорона при­ватної власності та рабовласницької форми експлуатації: придушення опору великої маси рабів та бідної частини населення. За допомо­гою держави забезпечувалось існування вигідних для рабовласни­ків виробничих відносин.

Класова сутність держави виявлялась у її функціях, які вказу­ють, для чого рабовласники об’єднувались у державу.

Першою внутрішньою функцією рабовласницької держави є при­душення опору рабів, яке здійснювалось, головним чином, шляхом зовнішньоекономічного примусу: методом відкритого озброєного придушення повстань рабів, фізичним знищенням непокірних без суду і слідства. Були випадки масових винищень рабів «для профі­лактики». У Спарті здійснювалось періодичне винищення ілотів (фактично державних рабів) без будь-якої причини. У Римі в 10 р. н. е. був прийнятий закон, за яким вбивство рабом свого пана тягнуло знищення всіх рабів, які проживали у цьому господарстві. Така спря­мованість діяльності рабовласницької держави засвідчує її соціальне призначення щодо класу рабів та інших прошарків населення.

Друга функція — охорона рабовласницької власності на засоби виробництва була спрямована на забезпечення економічної основи рабовласницької держави, підтримку рабства, рабовласницької си­стеми господарювання, рабовласницьких виробничих відносин. Ця сторона діяльності забезпечувала економічні інтереси пануючого класу, сприяла збільшенню його багатства. Здійснювалася ця фун­кція методом правової регламентації майнових відносин між віль­ними громадянами за допомогою права, методом організації рабо­торгівлі, громадськими роботами з будівництва іригаційних та інших сільськогосподарських споруд, без яких рабовласники не могли збільшувати свої прибутки.

У державах східної деспотії діяльність щодо організації громад­ських робіт набрала широкого розмаху і великого значення в силу особливих умов об’єднаної форми власності.

В цих державах зга­даний вид діяльності погрібно виділити як самостійну внутрішню функцію рабовласницької деспотичної держави.

Третя функція рабовласницької держави — ідеологічний вплив і с творення культурних цінностей — розглядається як самостійна, і ому що духовне закріпачення здійснювалося системою спеціаль­них заходів. Найбільше значення мала система відправи релігійних культів, на які витрачалися великі кошти. Особливу роль відіграва­ли жерці, які входили у державний апарат. Так, у Римі релігійні нововведення запроваджувалися сенатом, в Афінах не було свобо­ди совісті, релігія носила державний характер, її забезпечував дер­жавний примус. До цієї функції відносять і організацію видовищ.

Велику роль у реалізації цієї функції відігравало те, що для ідеоло­гічного закріпачення народних мас суттєве значення мало культи­вування поглядів на фізичну працю як на працю тільки рабів і лю­дей праці. Така діяльність проводилась системно і мала своїм пред­метом вигідне рабовласникам ідеологічне виховання населення.

Ідеологічне обслуговування класу рабовласників здійснювалося шляхом розвитку науки, створення культурних цінностей. До речі, ця діяльність носила переважно публічний, а не приватний харак­тер. Сприяння розвитку науки і культури зі сторони рабовласниць­кої держави відображало її прогресивну роль у процесі загального історичного розвитку. Таким чином, у сфері внутрішнього життя рабовласницька держава здійснювала такі функції: придушення опо­ру рабів та інших прошарків суспільства; організації експлуатації трудового населення; охорони і примноження приватної власності рабовласників, підтримки системи рабства; ідеологічного впливу на пригноблені маси і створення давньої культури, розвитку науки; в державах східної деспотії — здійснення громадських робіт. Усі ці функції реалізовувались у єдності і взаємозв’язку.

У галузі зовнішньої діяльності рабовласницька держава здійсню­вала наступні функції: оборони країни та мирного контакту з іншими народами: загарбання чужих територій (провінцій); управління про­вінціями, які були захоплені.

Функція оборони країни і мирного контакту з іншими народами була спрямована на зміцнення армії і проведення відповідних реформ, які передбачали заміну військово­го ополчення, яке збереглося як пережиток родового ладу, постій­ною або найманою армією.

Великого значення рабовласницькі держави надавали зовнішній торгівлі, а також дипломатичній діяльності, яка широко практику­валася для привернення на свій бік союзників у подальших війсь­кових сутичках з іншими державами.

Функція загарбання території вимагала від рабовласницьких дер­жав діяльності з організації і проведення військових походів із ме­тою підкорення не тільки нових земель, але й захоплення військово­полонених для поповнення армії рабів, а отже, підтримки системи рабства. Крім того, завдяки пограбуванню інших земель була мож­ливість поповнити державну казну.

До третьої зовнішньої функції рабовласницької держави слід від­нести діяльність щодо управління загарбаними територіями, які не 90

ввійшли у її межі. В основному це були міста-поліси. Загарбані території перетворювались у провінції, управління якими здійсню­вали намісники-ставленики центральної влади. Ці провінції мали більшу самостійність, свій побут і свої органи. Управління ними по­лягало головним чином в організації збору податків. Слід відзна­чити, що ця функція не була постійною. В період здійснення центра­лізації і створення рабовласницьких імперій ці провінції входили до їх складу не як зовнішні землі, а як частина власної території.

Внутрішні та зовнішні функції рабовласницької держави здійсню­валися комплексно, відображали її класову сутність як організації класу рабовласників. Для практичного здійснення функцій рабо­власницької держави були необхідні державні органи, установи, спе­ціальні органи насильства і примусу, які у своїй сукупності утво­рювали механізм такої держави. Його система включала перш за все органи пригноблення: військові сили, поліцію, в’язниці, суди, а також органи державної влади, управління, жрецькі та інші органі­зації рабовласників.

Посісти посаду у державному апараті було доступно лише при­вілейованій, забезпеченій частині населення. Посади (виборні й при­значувані) не забезпечувались платнею. Раби не могли посідати ніяких посад і навіть виконувати військову повинність. Воїни рек­рутувались із зубожілої землеробської частини вільного населення. Механізм рабовласницької держави був відносно простим. Він не був таким розгалуженим як це властиво, наприклад, механізму су­часної держави. Стосовно рабовласницької держави можна виділити гри відомства: військове, фінансове і громадських та сільськогоспо­дарських робіт. Простота механізму рабовласницької держави пояс­нюється тим, що співвідношення класових сил не було на користь рабовласників, зважаючи на їх відносну нечисленність порівняно з кількістю рабів. Крім того, простота механізму пояснювалась та­кож і відносною однорідністю самого панівного класу, відсутністю у ньому різних угрупувань і підрозділів, що не викликало потреби створювати численні органи, які відображали б інтереси різних прошарків одного панівного класу.

Механізму рабовласницької держави не були відомі представ­ницькі органи (парламент, муніципалітети тощо). їх відсутність по­яснюється відкрито класовим характером диктатури рабовласників.

Однак варто згадати такий пережиток родового ладу, як народні збори. Деякий час за умов рабовласницької держави вони ще збері­галися, хоча зміст їх діяльності вже не відповідав первісному. Вони охоплювали лише вільне населення, причому тільки його головну частину. Поступово були витіснені органами державного апарату. Народного представництва епоха рабоволодіння не знала. Там, де була демократія, вона була демократією лише для нечисленної ча­стини населення — рабовласницької знаті.

Проаналізуємо окремі частини механізму рабовласницької дер­жави. Найважливішу роль відіїравали збройні сили, які в першу чергу використовувались для придушення опору рабів, а також по­повнювали армію рабів військовополоненими. Панівний клас усіма силами намагався зміцнити армію і створити громадську думку на користь служби в ній. У Римі, наприклад, тільки служба у війську могла відкрити шлях до політичної кар’єри. Величезне значення мала дисципліна, яка підтримувалася суворими заходами, особливо у походах. Широко застосовувалися тілесні покарання, смертна ка­ра. Неабияку роль відігравала зацікавленість воєначальників у по­повненні числа своїх рабів, збільшенні своїх земельних володінь.

Розвиток рабовласницької держави постійно вимагав удоскона­лення військової організації. Найбільшою реформою була військо­ва реформа Марія (Рим. 107 р. до н. е.), яка запровадила добровіль­не вербування найманців (легіонерів) на постійну службу в армії замість громадянського ополчення із вільного населення (землевлас­ників). Добровольцями була переважно біднота. їй платили гроші і давали певне спорядження. Це, безперечно, підвищило боєздатність армії, звільнило її від залишків первісного ладу. Таким чином, ра­бовласники одержали слухняну найману військову силу.

Другою не менш важливою частиною механізму рабовласниць­кої держави був чиновницький апарат, який складався з різних уста­нов, які відали окремими галузями управління. Посади в ньому, як уже відзначалося, займали лише бататі. До органів адміністратив­ного апарату у Римі належали сенат і магістратури, в Афінах — Рада 500. У Римі, наприклад, сенат здійснював і законодавчу, і су­дову владу. В магістратурах особливе значення мали посади пре­тора, еділа, квестора.

Претор міг командувати військами, але головним його обов’яз­ком була охорона порядку в місті, карна і громадянська (цивільна)

юрисдикція, яка стала згодом його основною діяльністю. Цензор ві­дав фінансами, а також організацією і виконанням громадських, робіт. І Іоява еділів і квесторів свідчить про ріст бюрократичного апарату. В їх обов’язки входили турбота про продовольство, спостереження за ринками, влаштування суспільних ігор, питання поза ринками, пи­тання поповнення державної казни, ведення архівів, розподіл вій­ськових трофеїв.

Основною тенденцією розвитку механізму рабовласницької дер­жави є створення централізованого апарату на основі призначення. Процес централізації найбільш яскраво відображений у рабовлас­ницьких державах східної деспотії. В руках монарха-царя зосереджу­валась уся повнота влади, причому він був одночасно представ ни­ком і світської, і духовної влади, головнокомандувачем і найвищою судовою інстанцією. Головні відомства очолювали виші сановни­ки. В Китаї, наприклад, один із них керував армією і називали його «приборкувач повсталих», інший — «начальник землеробства», який здійснював управління роботами на користь держави.

Усі рабовласницькі держави були однакові за своєю класовою сутністю, але відрізнялись одна від одної формою організації дикта­тури рабовласників: це була або монархія, або республіка — демо­кратична чи аристократична. Незважаючи на те, що форми управ­ління розрізнялися, сутність залишалась одною: раби не мали ніяких прав і були пригнобленим класом.

Різнорідність фор.м рабовласницької держави пояснюється наяв­ністю при однаковій економічній основі і класовій природі окремих конкретно-історичних умов існування кожної держави (співвідно­шення класових сил, зовнішні обставини, географічні і кліматичні умови, які сприяли, наприклад розвитку великого іригаційного гос­подарства у масштабах всієї країни, сильної централізованої влади).

Рабовласницькі монархії були відомі більшості держав Давньо­го Сходу (Єгипет, Вавилон, Індія, Китай), де склалися так звані східні деспотії. їх особливості полягали у наявності сільської об­щини, відсутності приватної власності на землю, встановленні міц­ної централізованої влади для проведення громадських робіт, на­приклад, будівництва іригаційних споруд.

Стародавні общини складали впродовж тисячоліть основу най­більш жорстокої державної форми — східного деспотизму, де вся повнота державної і верховної влади зосереджувалась у руках дес­пота. •

Таким чином, загальні риси держав Давнього Сходу із пережит­ками первіснообщинного ладу у вигляді земельної (сільської) об­щини, яка зберігалася, послабленим розвитком приватної власності на землю, колективним рабовласництвом (державні, храмові раби), яке довгий час існувало паралельно з приватним володінням, вима­гали необмеженої влади деспота (царя, фараона). Розвиток монар­хічної форми правління пов’язується з удосконаленням приватної власності, витісненням спільної власності на землю і рабів, загост­ренням класової боротьби; структура суспільства, а разом із нею і народовладдя занепадає в міру розвитку приватної власності на нерухомість.

Рабовласницька демократична республіка у найбільш типовій формі склалася у Давній Греції (V ст. до н. е.). Співвідношення класових сил вимагало від панівного класу об’єднання всіх прошарків насе­лення проти рабів. Ця демократія була демократією для меншості, для небагатьох рабовласників, які складали 10-12 відсотків насе­лення. Стосовно вільних громадян допускалися вилучення: позбав­лялись політичних прав жінки, фактично не користувались ними збіднілі прошарки громадян (селяни і ремісники). Для того, щоб зайняти посаду, був встановлений високий майновий ценз.

Афінська демократія характеризувалася такими рисами, як загаль­не (для громадян) виборче право, щорічне гіереголосування всіх за­конів і переобрання посадових осіб, виборність і оплата всіх посад, наявність інституту народних зборів.

Рабовласницька аристократична республіка була відома Давньо­му Риму і Спарті. У виборах вищих органів влади брали участь не всі громадяни, а лише привілейована частина рабовласників.

Давньогрецькі та давньоримські політичні діячі, філософи, юристи відстоювали природний характер рабства. У праці «Республіка» Пла­тон хоч і відзначав несправедливість стану рабства, але не пропо­нував його знищення. Він вважав його корисним, оскільки рабська праця забезпечувала дозвілля людям, які займалися розумовою пра­цею. В іншому творі — «Про закони» — він відстоював збереження рабства, але радив краще поводитися з рабами, щоб вони приносили більше користі і водночас були б безпечними для рабовласників.

Аристотель розглядає рабство як природний стан. Він поділяє людей на дві групи: людей, позбавлених принизливих проблем щодо засобів існування, і людей нижчого сорту — рабів, які є лише

знаряддям виробництва і мусять займатися виробництвом засобів для існування. На думку Аристотеля, оскільки природа знає поділ на вищі та нижчі істоти, то й людське суспільство так само зако­номірно поділяється на рабів і рабовласників. Серед вільних він виділяє особливий прошарок населення людей — громадян. Дер­жава, відзначає Аристотель, — поняття складне. За своєю формою вона є певного роду організацією і об’єднує відповідну сукупність громадян. Кожній формі держави відповідає своє визначення по­няття громадянина, свої підстави наділення того чи іншого кола осіб громадянськими правами. Разом зі змінами поняття громадя­нина, а отже, і форми держави змінюється сама держава. У працях сучасних західних учених отримали поширення теорії так званого «модернізму історичного процесу», в яких рабовласницьке суспіль­ство розглядається як капіталізм давнього світу. На думку Майєра, ІІсльмана, Сальвіолі, у давніх державах Греції, Риму панував капі­талізм. Зміст цих поглядів полягає в тому, що оскільки капіталізм нібито вільний, то будь-яка боротьба з ним, боротьба за прогресив­ний розвиток, за суспільство без експлуатації безглузда. Другий різновид сучасних поглядів на рабовласницьку державу полягає в її ідеалізації. Прибічники цієї точки зору шукають ознаки афінської і римської державності в сучасних державах.

5.1

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с.. 2014

Еще по теме Рабовласницька держава. Соціально-економічна основа і сутність рабовласницької держави.:

  1. Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с., 2014
  2. Теорія держави і права в тестових завданнях: навч. посіб­ник / Кол. авт.; за заг. ред. д.ю.н., проф. Л. Р. Наливайко. Дніп­ро: Дніпр, держ. ун-т внутр, справ,2018. 716 с., 2018
  3. I. Теоретические основы законности и содержание её обеспечения.
  4. ЧАСТЬ I. Основы административного процесса
  5. Основы гидравлики. Курс лекций,
  6. Правовые основы и виды ответственности па административному праву.
  7. ГЛАВА 1. ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ БАНКОВСКОГО НАДЗОРА В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ
  8. Какимова М.Ш.. Основы теории государства и права: Учебник. - Астана: Фолиант,2007. - 256 стр., 2007
  9. ГЛАВА 1. ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ИЗУЧЕНИЯ ЛЕКСИКИ, ХАРАКТЕРИЗУЮЩЕЙ ЧЕЛОВЕКА, В ГОВОРАХ ТВЕРСКОЙ ОБЛАСТИ
  10. Кругляков Олег Викторович. Разработка и исследование вольфрамо-титано-кобальтовых сплавов на основе диспергированных электроэрозией частиц сплава Т15К6. ДИССЕРТАЦИЯ на соискание учёной степени кандидата технических наук. Курск - 2019, 2019
  11. Задачи исследования
  12. Административно - правовое регулирование военной службы в ОФСБ.
  13. § 1.Общая характеристика правового регулирования нотариата и нотариальной деятельности
  14. Объекты пруденциального банковского надзора.