<<
>>

Правопорушення: поняття, склад, види.

Правопорушення — соціальний і юридичний антипод правомір­ної поведінки; їх соціальні й юридичні ознаки протилежні. Право­порушення є різновидом антисоціальної поведінки. В соціальному розумінні це поведінка, яка суперечить інтересам суспільства.

Во­на спроможна завдати шкоди правам і законним інтересам грома­дян, їх колективам і суспільству в цілому, вона ускладнює і дезор­ганізує розвиток суспільних відносин.

Зрозуміло, що окремі правопорушення не є небезпечними для су­спільства в цілому. Проте, взяті в сукупності, вони становлять сут­тєву небезпеку для нього, порушують режим законності, встановле­ний правопорядок.

Отже, правопорушення — це суспільно небезпечне, винне діян­ня деліктоздатного суб’єкта, яке суперечить вимогам правових норм.

Розглянемо основні ознаки правопорушення:

по-перше, правопорушення — протиправний акт поведінки, тобто такий, що порушує саме правову норму, а не будь-яку іншу із соці­альних норм;

по-друге, правопорушення — зовнішній акт поведінки — діян­ня, яке може проявлятися у формі дії або бездіяльності (не визна­чаються правопорушенням думки, почуття тощо);

по-третє, правопорушення — свідомий і вольовий акт поведін­ки, тобто скоєний особою, яка розуміє характер і значення свого ді­яння і може керувати своїми вчинками. Тому правопорушення — це варіант поведінки, вчинений осудною і дієздатною особою (непов­нолітні і психічно хворі не визнаються законом деліктоздатними);

по-четверте, правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто скоєне умисно або з необережності;

по-п 'яте, для правопорушення характерна наявність причинно­го зв’язку між діянням і суспільно небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами;

по-шосте, правопорушення завжди завдає суспільству певної шко­ди, а тому завжди є небажаним, суспільно небезпечним.

Суспільна небезпека правопорушень визначається всією сукуп­ністю ознак правопорушення:

а) цінністю того блага, на яке посягає правопорушення;

б) шкідливістю наслідків, що наступають як результат правопо­рушення;

в) способом діяння;

г) мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Відсутність хоча б однієї з названих вище ознак не дозволяє роз­глядати діяння як правопорушення.

Ознаки правопорушення повин­ні аналізуватись у сукупності, системно. Вони дозволяють відме­жовувати правопорушення від порушень інших соціальних норм і утворюють поняття «склад правопорушення».

Склад правопорушення -— це сукупність закріплених у законі ознак об’єктивного і суб’єктивного характеру, за наявності яких су- спільнонебезпечне діяння визнається конкретним правопорушенням.

Елементи складу правопорушення:

- об’єкт правопорушення;

- об’єктивна сторона правопорушення;

- суб’єкт правопорушення;

- суб’єктивна сторона правопорушення.

Об’єкт правопорушення — це ті суспільні відносини, які охоро­няються нормами права і на які посягає конкретне правопорушення.

Слід відрізняти поняття об’єкта правових відносин і об’єкта пра­вопорушення. Якщо об’єктом правовідносин можуть бути різні ма- іеріальні й духовні предмети, то об’єктом правопорушення можуть бути тільки суспільні відносини, що охороняються нормами права, в матеріальні предмети і духовні блага можуть виступати як пред­мет правопорушення.

Розрізняють загальний, родовий і безпосередній види об’єктів пра­вопорушення.

Загальний об’єкт правопорушення — це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди. Коло таких суспільних відносин буде у кожному випадку різне і іішсжновід нього утворюється певний вид правопорушення. На­приклад, до загального об’єкта кримінального правопорушення (зло­чину) входить одне коло суспільних відносин, а в адміністративний проступок — інше.

Родовий об’єкт —це більш чи менш широке коло однорідних і п іасмопов’язаних відносин, на яке посягає цілий ряд правопорушень. І Іішриклад, злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності осо­би або адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення.

Безпосередній об’єкт — це конкретні суспільні відносини, про- і и яких безпосередньо спрямоване одне або декілька правопорушень.

Об’єктивна сторона правопорушення — це його зовнішня сто­рона, яку складають протиправні діяння (дія чи бездіяльність), ви­кликані ним у суспільстві небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням і його наслідками.

Як і інші елементи складу правопорушення, об’єктивна сторона чітко закріплена в законі. На­приклад, тілесні ушкодження можуть бути тяжкими, менш тяжкими, легкими. Кожне з них утворює самостійний склад злочину, який передбачений КК України.

Ознаки об ‘єктивної сторони правопорушення:

- дія чи бездіяльність;

- суспільнонебезпечні наслідки;

- причинний зв’язок між ними;

- місце, час, спосіб, знаряддя, обставини скоєння правопорушення.

Дія —це активна поведінка людини, яка усвідомлює свої вчин­ки і здатна керувати ними, охоплює не тільки рухові процеси тіла самої людини, а й процеси, що керуються людиною. Наприклад, хуліганство.

Бездіяльність —це пасивна поведінка людини, яка проявилася в невиконанні особою тих дій, які вона повинна і могла в конкретній ситуації здійснити, наприклад, ненадання лікарем допомоги хворому.

Думки, переконання, наскільки б вони не засуджувались мораль­но, не є правопорушенням, оскільки вони не є діянням — вчинком.

Наслідком правопорушення називають збиток, шкоду, яку нано­сить діяння об’єкту правопорушення.

Причинний зв’язок між протиправним діянням та суспільно шкід­ливими наслідками має місце тоді, коли ці наслідки об’єктивно по­ходять від конкретної дії чи бездіяльності.

Причинний зв’язок існує тоді, коли, по-перше, причина (діяння) у часі передує наслідкам, по-друге, причина повинна ці наслідки викликати, по-третє, без цієї самої причини (без цього діяння) кон­кретні наслідки не настали б.

Кожне правопорушення скоюється в певному місці чи декількох місцях, у певний проміжок часу, за певних обставин, у той чи ін­ший спосіб, тими чи іншими засобами. Всі ці ознаки є складовими частинами об’єктивної сторони складу правопорушення.

Суб’єктом правопорушення визнаються фізичні та юридичні особи, що мають здатність і можливість нести юридичну відпо­відальність за свої протиправні дії (деліктоздатність). У кримі- 418

пальних, адміністративних та трудових правопорушеннях суб’єктами складу правопорушення є індивіди, тобто фізичні особи, які досяг­ай певного віку і є осудними.

Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними. Фізичні особи поділяються на громадян, осіб із подвійним громадянством, без громадянства, іноземних гро­мадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеці­альний суб’єкт. Наприклад, суб’єкт правопорушення закріплений у гіпотезі юридичної норми. Так, халатність (злочин, передбачений КК У країни) може скоїти тільки посадова особа.

Колективними суб’єктами правопорушень можуть бути держав­ні, обласні чи районні держадміністрації, чи органи місцевого само­врядування (наприклад, сільські, селищні, міські ради), громадські організації (наприклад, профспілки), юридичні особи.

Суб’єктивна сторона правопорушення — певне психологічне ставлення суб’єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків, що характеризується провиною, метою та мотивом вчинення пра­вопорушення. « >

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоє­ного чи скоюваного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків.

Залежно від інтелектуального та вольового змісту психічного ставлення особи до вчинюваного нею діяння закон поділяє вину на умисну і необережну.

Умисел як форма провини характеризується тим, що особа під час скоєння забороненого законом діяння, усвідомлювала його проти­правний характер, передбачала його небезпечні наслідки і жадала їх настання (намір прямий); за тих самих умов не бажала, але пе­редбачала можливість їх настання, ставилася до їх настання байду­же (намір побічний). Залежно від часового критерію, намір можна також поділити на завчасно обдуманий, такий, що раптово виник, та неконкретизований.

Необережність при скоєнні правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала абстрактну можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала па їх ненастанна чи відвернення (протиправна самовпевненість) або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (протиправна недбалість).

Випадково заподіяна шкода характеризується тим, що особа не пе* редбачала настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (чи бездіяльності) і не могла або не повинна була їх передбачити.

В цьому випадку юридична відповідальність не настає.

В теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа стосовно суспільно небезпечного діяння має намір, а віднос­но суспільно небезпечних наслідків — необережність.

Мотив(франц, motif —спонукальна причина; первісно — той, що приводить у рух, від лат. motivus —рухомий) — усвідомлена спонука (прагнення) до здійснення конкретних вольових дій чи утри­мання від них (бездіяльність), зумовлених потребами, інтересами й нахилами правопорушника, для задоволення (реалізації) яких він обирає певні суспільно небезпечні форми й засоби. Мотив є істот­ним елементом складного суб’єктивного процесу, що зумовлює прий­няття рішення діяти саме так, а не інакше, і пояснює психологічні причини скоєння правопорушення. Вони пов’язані з метою дій та матеріалізуються в ній. В одних випадках мотиви стосуються самої дії, в інших — наслідків, що настали, збігаючись при цьому з ме­тою правопорушення або частково розходячись із нею, залежно від форми вини та конструктивних ознак складу правопорушення, за­значених у законі. Наприклад, при умисному вбивстві (ст. 115 КК України) мета і результат (бажаний чи припустимий) збігаються, а мотив характеризує наслідки. В разі вчинення умисного тяжкого ті­лесного ушкодження, яке спричинило смерть (ч. 2 ст. 121 КК Укра­їни), вони стосуються дій та наслідків першого порядку, а сама смерть потерпілого є похідною, наслідком другого порядку, що не охоплюється метою і характеризується необережністю (винний її не бажав і свідомо не допускав). Водночас при скоєнні деяких необе­режних правопорушень, поєднаних із невиконанням вимог різних правил (наприклад, ст. 291 КК України), самі дії можуть скоюва­тись умисно.

Тісно пов’язані між собою, мотив і мета по-різному характери­зують вольовий процес, відображаючи різні його сторони. Визна­чення мотиву відповідає на запитання, чому людина діяла саме так, чим вона керувалася; мета визначає напрямок дій та їх передбачу­ваний результат. Мета є опосередковуючою ланкою між свідоміс­тю та волею особистості, не тільки акумулюючи в собі внутрішні якості правопорушення, а й відображаючи моральні позиції право- 420

порушника. Мотиви поділяються на: раціональні (продиктовані по­требами) та емоційні; матеріальні та ідеальні (релігійні, світоглядні тощо); поверхові і такі, що глибоко переживаються; ситуативні й такі, що виникли давно, та ін.

Самі мотиви, а також погреби, інте­реси, емоції тощо, на основі яких вони виникають, є соціально нейт­ральними. Поза правопорушенням, за самим їх проявом, вони не повинні бути предметом юридичної оцінки (так само, як умисел на протиправну дію без самої дії). Деякі правопорушення скоюються та вимушеними мотивами. Ексцес оборони (ст. 97 КК України), наприклад, характеризується мотивами захисту інтересів, що охоро­няються правом, і є осудним лише тому, що виявляється небезпеч­нішим за саме посягання; наявне порушення умов крайньої необхід­ності, невиправданий ризик тощо. Те саме стосується правопорушень, що скоюються через необережність.

Для зазначених мотивів законодавець користується різною, по­части надто загальною термінологією, що потребує розкриття сто­совно кожного конкретного випадку. Наприклад, у Кримінальному кодексі називаються корисливі мотиви, особиста зацікавленість, хуліганські та низькі мотиви, помста тощо. Правопорушення може бути скоєне на груші одного чи кількох мотивів, котрі не суперечать один одному, проте якийсь із них завищи домінує (переважає) над іншим. Найчастіше супутніми є мотиви, що спонукаються емоція­ми, почуттями, відіграючи при цьому роль другорядних. Вони мо­жуть мінятися місцями і доповнюватись іншими спонуками. В разі суперечливої мотивації правопорушення (поведінки) виникає збен­теження, дія відкладається; боротьба мотивів може призвести до добровільної відмови від скоєння правопорушення (на етапі підго­товки чи замаху) та дійсного каяття, коли винний прагне запобігти суспільно небезпечним наслідкам, пом’якшити завдану шкоду тощо.

Мета — це уявлення особи про бажаний результат, до якого нона прагне, скоюючи правопорушення.

Мотив і мета близькі за значенням. Наприклад, убивство з корис­ливих мотивів або з метою приховати інший злочин.

Усі правопорушення, що скоюються у суспільстві, можна поді­лити на деякі види, наприклад за ступенем суспільної небезпеки (злочини) і шкідливості (проступки) поділяються на:

Злочин — найбільш небезпечний вид порушення норм права. Ним є тільки така суспільно небезпечна поведінка, яка передбачена

кримінальним законодавством і тягне за собою застосування захо­дів кримінального покарання. Так, злочином є викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання (ст. 188 КК України).

Кримінальний Кодекс України дає поняття злочину: злочином ви­знається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад Украї­ни, її політичну й економічну систему, власність, особу, політичні, трудові та інші права і свободи громадян.

Класифікація злочинів — поділ злочинів на групи, категорії, види за певним критерієм.

Залежно від об'єкта посягання розрізняють злочини проти дер­жави, проти власності, проти особи, господарські, військові та інші.

Якщо критерієм є форма вини, то злочини класифікуються на дві групи —умисні та необережні.

Якщо за критерій береться корислива мета, то — на корисливі і некорисливі.

Залежно від моменту закінчення злочини можна поділити на за­кінчені та незакінчені. Кожна з таких класифікацій здатна викону­вати конкретні наукові та практичні завдання і має певне значення у кримінальному праві.

Найбільш універсальним критерієм є тяжкість злочину. Велике значення класифікації злочинів за цим критерієм зумовлене суспіль­ною небезпечністю злочину. Саме суспільна небезпечність (її харак­тер і ступінь) є матеріальною ознакою будь-якого злочину, що не лише розкриває його якість, соціальну сутність, певну тяжкість, а й дає змогу визначити місце злочину в системі правопорушень, відок­ремити його від інших правопорушень, розмежувати різні злочини. Універсальний характер такої класифікації за їх тяжкістю виявля­ється у тому, що вона зумовлює зміст усіх без винятку інститутів кримінального права.

У чинному законодавстві України існує загальна норма, яка ви­значає класифікацію злочинів. Залежно від ступеня тяжкості зло­чини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяж­кості, тяжкі та особливо тяжкі (ч. 1 ст. 12 КК України).

В основу такої класифікації покладено критерії': матеріальний (характер і ступінь суспільної небезпечності) та формальний (вид і розмір покарання, передбаченого у санкції статті).

Необхідність визначення не тільки матеріального, а й формаль­ного критерію зумовлена тим, що відповідно до законів логіки будь- ика класифікація виконує свої завдання лише тоді, коли її критерій інпначений чітко, однозначно.

Суспільна небезпечність, яка становить матеріальний критерій, г оціночним поняттям, предметом оцінки з боку законодавця. Оці­нюючи певне суспільно небезпечне діяння як злочин, законодавець передбачає відповідне покарання за нього в Особливій частині КК V країни. Отже, покарання відображає характер і ступінь суспільної небезпечності конкретного злочину і може виконувати роль фор­мального критерію, що дає точний однозначний вимір її через роз­мір покарання.

Проступки — це усі правопорушення, не віднесені до злочинів. І Іроступки суспільно шкідливі, але не є небезпечні для суспільства та його членів. Зокрема, розрізняють такі, як:

- конституційні;

- дисциплінарні;

- адміністративні;

- цивільні.

Іноді виділяють процесуальні проступки (нез’явлення свідка до суду).

Кожен вид проступків посягає на конкретні, врегульовані правом суспільні відносини, має свої ознаки.

Конституційний проступок — порушення закріпленого Основ­ним Законом порядку організації та діяльності органів державної влади і глави держави, органів місцевого самоврядування, форми правління та устрій держави, отже, об’єктом такого проступку мо­жуть ставати форма або апарат держави, ним можуть бути також конституційні права людини.

Дисциплінарний проступок —порушення норм чи правил, що встановлюють визначений порядок діяльності колективів, підприємств, установ, організацій, навчальних закладів, тобто порушення трудової, виробничої, службової, навчальної дисципліни. Наприклад, запізнен­ня на роботу, невиконання розпоряджень адміністрації, недотримання технології виробництва (протиправне невиконання або неналежне виконання працівником своїх трудових обов’язків, за яке щодо нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення) та ін.

Дисциплінарним проступком порушується внутрішній порядок ді­яльності колективу конкретного підприємства, закладу, організації, вноситься дезорганізація в діяльність колективу. Суб’єктами дис­циплінарних проступків є працівники, які перебувають у трудових правовідносинах із роботодавцем, у тому числі неповнолітні.

Дисциплінарні проступки тягнуть за собою застосування дисцип­лінарних покарань.

Адміністративний проступок —протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на громадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на вста­новлений порядок управління у цій сфері, суспільні відносини і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Наприклад, порушення правил дорожнього руху, правил протипо­жежної безпеки, несплата податку та ін. Особа, яка здійснює адмі­ністративний проступок, без поваги ставиться до суспільного по­рядку, не бажає рахуватися з правилами поведінки на вулицях, у видовищних закладах, громадському транспорті, з санітарними, про­типожежними та іншими правилами. Адміністративний проступок відрізняється від дисциплінарного такими ознаками:

- його може скоїти фізична особа — громадянин України, інозе­мець чи особа без громадянства, а дисциплінарний — тільки робіт­ник, службовець, член спілки, тобто робітник конкретного підпри­ємства, установи, організації;

- порушує суспільні відносини, що складаються у сфері держав­ного управління (правила дорожнього руху, правила торгівлі), а дис­циплінарний — внутрішній розпорядок підприємства, установи, ор­ганізації;

-тягне за собою адміністративні санкції (штраф, позбавлення спеціального права та ін.), а дисциплінарний проступок тягне за со­бою дисциплінарні санкції (зауваження, догану, звільнення та ін.).

Цивільні проступки —правопорушення, що здійснюються у сфері майнових та немайнових відносин, що мають інтелектуальну цінність як по відношенню до конкретних осіб, так і для всього сус­пільства. Своє зовнішнє вираження цивільні правопорушення зна­ходять у заподіянні фізичним чи юридичним особам майнової шкоди, невиконанні договірних зобов’язань, укладання незаконних угод та ін.

Отже, об’єктом цього порушення виступають майнові або пов’я­зані з ними немайнові цінності.

Цивільні правопорушення тягнуть за собою застосування санк­цій, встановлених нормами цивільного права.

До проступків можна віднести і правопорушення, що полягають увиданні органами держави, місцевого самоврядування, посадовими особами незаконних актів і рішень. Такі правопорушення, що пося­гають на принцип верховенства закону в системі юридичних актів, тягнуть за собою застосування такої санкції, як скасування незакон­ного акта. В таких випадках можливе і застосування передбачених законом засобів впливу на осіб, винних у виданні незаконних актів.

Основою цього «феномену» служить порушення принципу вер­ховенства закону і піднормагивності правових актів. Цей вид право­порушень досі не отримав у науці достатньої розробки, хоча кіль­кість нормативних актів (наприклад, актів міністерств і відомств), що суперечать закону, доволі значна. В умовах побудови правової держави, важливим принципом якої є верховенство права (ст. 8 Кон­ституції України), подібні факти недопустимі, а тому проблема ви­магає подальшого вивчення.

Слід зауважити, що всі види правопорушень дуже тісно пов’я­зані між собою і взаємозалежні. Так, безвідповідальність посадових осіб, халатність і неефективність роботи правоохоронних органів, що призводить до беззаконності, як правило, є своєрідним стимулом підвищення суспільної небезпеки правопорушника і його діянь.

Адміністративні проступки поступово переходять у злочини, ци­вільні правопорушення переростають у злочин проти власності, дис­циплінарні проступки — в посадові злочини.

Трапляються випадки, коли одним діянням людина скоює декіль­ка правопорушень різних видів. Наприклад, порушення водієм ав­тотранспорту правил вуличного руху може потягнути одночасне по­рушення норм кримінального, адміністративного і цивільного права.

21.3

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с.. 2014

Еще по теме Правопорушення: поняття, склад, види.:

  1. 26. Возникновение гражданских правоотношений не предусмотренных в ГК
  2. П.2 Частотная зависимость условий существования объемных и эванес­центных волн TM- (ТЕ-) типа и соответствующих типов сечений ПВВ в коллинеарной фазе скомпенсированого ЛО АФМ с ЦАС. Полярная MOK
  3. 59 ВИДЫ И ФОРМЫ ДОГОВОРА.
  4. Микрополе «Речевая деятельность»
  5. Логика : практикум / Е. П. Пьяных. - Екатеринбург : УрГУПС,2019. - 78, [2] с., 2019
  6. Определение предела прочности при сжатии и при изгибе спеченных заготовок
  7. Смешивание исходных материалов
  8. Исследование микроструктуры и изломов закаленных низколегированных порошковых сталей
  9. Основные результаты и выводы
  10. Оценка быстродействия коммутационного устройства при использовании параллельно-конвейерной диспетчеризации пакетов
  11. ИСТОЧНИКИ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА.
  12. Сведения об авторах
  13. Некоторые вопросы реформирования административного правосудия в Кыргызской Республике
  14. Тема: ПРОИЗВОДСТВО В СУДЕ КАССАЦИОННОЙ ИНСТАНЦИИ
  15. О понятии финансового опциона
  16. § 2. Понятие и функции нотариата
  17. ГРИБОВСКАЯ Наталья Юрьевна. ЛЕКСИКА ТВЕРСКИХ ГОВОРОВ, ХАРАКТЕРИЗУЮЩАЯ ЧЕЛОВЕКА (СЕМАНТИКО-МОТИВАЦИОННЫЙ АСПЕКТ). Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата филологических наук. Тверь - 2019, 2019