<<
>>

Права людини: історія і сучасність.

У сучасних публікаціях, підручниках процес формування концеп­ції основних прав людини найчастіше пов’язують із такими джере­лами, як Білль про права (Англія, 1689 р.), Петиція про права(1628 р.), Декларація незалежності(США, 1776 p.), Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1788 р.) та подібними документами інших держав.

Принаймні, більш ранні джерела, крім Великої хартії віль- носпїей (Англія, 1215 р.), зазвичай не згадують. Складаєгься вражен­ня, що до появи названих актів у жодних нормативних документах права людини не розглядалися. Одначе таке враження спростовуєть­ся дослідженнями низки фундаментальних релігійних канонічних текстів, зокрема обох частин Біблії — Старого й Нового Завітів.

Відзначимо, насамперед, твердження Біблії, що людина — най­цінніша з-поміж усього, що створено Богом. Цінність і особливе ста­новище людини показано й у такому вірші: «Я поставлю людину вище чистого золота, і сина землі—металу офірського» (Ісаї 7:29).

«Книга книг» зафіксувала найбільш суттєве право людини, без якого всі інші права втрачають сенс, — право на життя. Згадаймо хоча б одну з найважливіших Божих заповідей: «Неубивай» (Вихід 20:13).

У Біблії стверджується необхідність забезпечувати рівність лю­дей. Так, у Святому Письмі читаємо: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, — бо всі ви один у Христі Ісусі»(Галатам 3:28).

Неабияка увага приділяється у Біблії матеріальним умовам життя людини, зокрема закріпленню фундаментального права на власність та її охорону. У Мойсеевих заповідях говориться: «Не кради»,«Не пожадай нічого того, що є власністю твого ближнього». У цих за­повідях мова йде про забезпечення права власності. Серед загаль­нолюдських прав Біблія визнає право на щотижневий відпочинок, допомогу сиротам, вдовам, хворим.

Біблія робить великий внесок у нормальне регулювання людсь­ких відносин.

Зокрема, вона чітко акцентує увагу на тому, що, ко­ристуючись певними правами, людина не повинна завдавати шко­ди іншим людям. У Святому Письмі читаємо: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте» (15:29).

Чільне місце у Біблії посідають правила судового розгляду су­перечок, конфліктів, притягнення до відповідальності. Власне, її по­ложення спрямовані на те, щоб забезпечити правильність, справед­ливість відповідних рішень. Зокрема, йдеться про рівність людей перед судом (Числа 9:14, Левит 19:15, повтор. Закону 1:17); про відповідальність людини за свої вчинки (Буття 18:19, Числа 16:22); про забезпечення справедливості судового рішення (Повтор. Закону'16:18); про неприпустимість зворотної дії закону, який встановлює покарання: «... гріх не ставиться в провину, коли немає Закону» (Римлянин 5:13); про обов’язок свідчити у суді тільки правдиво (Вихід 20:11, Луки 3:14); про обов’язок бути чесним і непідкупним (Повтор. Закону 16:18,19).

Отже, можна стверджувати, що Біблія — одне із перших дже­рел, з якого поступово розвинулись наші сучасні уявлення про права людини як одна із фундаментальних концепцій людства.

У XVIII ст. поняття прав людини виникло як окрема категорія. Існувала думка, що природа наділяє людину певними невід’ємними фундаментальними правами, які можуть бути протиставлені урядові, але не повинні ним охоронятися; з того часу права людини стали розглядати як елементарні передумови гідного людського існування.

Серед перших актів конституціалізму бачимо: Велика хартія цільностей(1215 р.), Петиція про права(1628 р.), Білль про права (1689 р.), Декларація прав Вірджінії(1776 р.), Декларація прав лю­дини і громадянина(1788 р.) та подібні документи інших держав. Ці документи визначали права, які можна було відстояти у світлі певних обставин (наприклад, загроза свободі релігій), але вони ще не містили всеосяжної філософської концепції особистої свободи. Свободи часто розглядались як права, які надає окремим особам чи групам людей їх звання чи статус.

У наступні століття поняття свободи поступово відокремлювало­ся від статусу та почало розглядатися не як пільга, а як право всіх людей. У цьому контексті велика заслуга належить іспанським теологам та правникам. Серед перших треба відзначити діяльність Франсіско де Віторіа (1485—1546) та Бартоломе де Лас Касас (1474—1566). Вони заклали доктринальний фундамент визнання сво­боди та гідності всіх людей шляхом захисту особистих прав насе­лення територій, відкритих та колонізованих іспанською короною. Правники також відіграли значну роль. Перш за все це стосується 193

Васкеса де Монноа.Відштовхуючись від утилітарної концепції по­літичної влади та глибокого почуття індивідуалізму, він рішуче по­ширював вираз «intra naturalia»,тобто «істотні права» (що похо­дить від істотного Закону), якими наділяються люди. З іншого боку, концепція іспанської школи вплинула на гуманітарний раціоналізм Хьюго Гротіуса, особливо через Франсіско Суареса(1548-1617) та Габриеля Васкеса(1549-1605). Саме вони зробили рішучий крок на шляху еволюції прав людини, що знайшло відображення в концеп­ції «ins naturalism».

Наступним етапом розвитку концепції прав людини стала епоха Відродження. Ідеї X. Гротіуса(1583-1645), батька сучасного міжна­родного права, Є. Пуфендорфа(1632-1694), Дж. Локка(1632-1704), який розробив всеосяжну концепцію прав людини, були сприйняті з великою цікавістю у XVI11 ст. в Європі. Ж.-Ж. Руссо(1712-1778) розробив концепцію, за якою суверен мав отримувати свою владу згідно «соціального контракту» зі своїми підданими. Ш.-Л. Мон- теск’є розвинув концепцію розподілу влади. Термін «права люди­ни» вперше з’явився у французькій Declaration des Γhamme re du Citoyen. Але до загальноприйнятого лексикону він увійшов тільки після Другої світової війни.

Ці теорії дуже прихильно сприйняли мешканні Британських коло­ній у Північній Америці. Американська Декларація незалежності (4 липня 1776 р.) базується на припущенні, що всі люди є рівними; у ній також були названі певні невід’ємні права, такі як право на життя, свободу та пошуки щастя.

Ці ідеї відображені і у 2>ідл/ про права, проголошеному в штаті Вірджінія того ж року. Положення про незалежність були прийняті іншими американськими штатами і включені до Білля про права, американської Конституції. Французькі Declaration des Droits de Γhamme er du Citoyen (1789 p.) а також Declaration de (1793 p.) взяли за основу міжнародну теорію загаль­них прав. Як американська, так і французькі декларації не лише перелічують права, але й систематизують їх.

«Класичні» права XVIII-XIX ст. відображали особисті свободи людини. Навіть у той час деякі люди вважали, що громадяни мали «право» чекати від уряду зусиль, спрямованих на поліпшення їх життєвих умов. На основі принципу рівності, викладеному у фран­цузькій Декларації (1789 р.), близько 1800 р. у Європі з’явилося кілька проектів конституцій, до яких були включені класичні пра- 194

на, а також статті, що покладали на уряд обов’язки щодо зайнятос­ті населення, благоустрою, громадського здоров’я, освіти тощо. Со­ціальні права такого типу були повністю включені до мексикансь­кої Конституції 1917р., Конституції УНР та ЗУНР (1917-1923 рр.), Конституції Радянської Росії (1918 р.) та Конституції Веймарської Республіки (1919 р.). Саме це мав на увазі Президент США Ф. Д. Руз­вельт, обгрунтовуючи «свободу за бажанням» як одне з основних крав. Включення прав людини до державних конституцій, на перший погляд, було найбільш надійною гарантією їх дотримання. Однак, конституції часто проголошували ті чи інші права, але не передба­чали механізмів їх примусового здійснення. Боротьба за права лю­дини у сучасному світі ведеться якраз навколо того, як забезпечити конституційні та юридичні обіцянки правничою санкцією захисту прав.

У Європі в XIX ст. часто спалахували конфлікти, причиною яких було порушення прав меншин. Це викликало кілька «гуманітарних інтервенцій» та інших міжнародних заходів щодо їх врегулювання. Одним із перших таких заходів була Берлінська угода(1878 р.).

Потреба в міжнародних стандартах прав людини вперше далася взнаки наприкінці XIX ст., коли індустріальні країни почали прий­мати трудове законодавство, яке суттєво піднесло вартість праці.

Наслідком цього стало погіршення конкуруючої спроможності зга­даних країн стосовно тих, які не мали такого законодавства. Еконо­мічна необхідність примусила координувати свої зусилля, що спри­чинило появу перших конвенцій, у яких закріплювалися взаємні зобов’язання держави щодо прав своїх громадян. Бернську конвен­цію(1906 р.), що забороняла працю жінок у нічну зміну, можна роз­глядати як першу багатосторонню конвенцію, що ставила за мету захист соціальних прав. Ціла низка конвенцій була прийнята піз­ніше Міжнародною організацією праці (МОП), заснованою у 1919 р. Хоча класичні права людини були визнані набагато раніше, саме соціальні права першими були відображені в міжнародних право­вих нормах.

Жахливі злочини Другої світової війни поклали край традицій­ній точці зору, що кожна держава сама вирішує всі питання право­вого статусу своїх громадян. Після підписання Статуту Організації Об'єднаних Націй 26 червня 1945 р. права людини були віднесені до сфери міжнародного права. Усі члени ООН зобов’язалися вжити заходів щодо захисту прав людини, які були закріплені в ряді ста- 195

тей Статуту. На початку 1946 р. була утворена Комісія ООН з прав людини. Відповідна декларація була прийнята Генеральною Асам­блеєю ООН у Парижі 10 грудня 1948 р. Пізніше цей день отримав назву .«День прав людини».

Протягом п’ятдесятих та шістдесятих років в ООН було прий­нято багато нових країн. Умовою такого вступу було формальне визнання Статуту ООН, підпис під принципами та ідеями, викла­деними в Загальній декларації прав людини. Це зобов’язання було остаточно закріплене у Тегеранській прокламації (1968 р.), прий­нятій Першою світовою конференцією з прав людини.

Після п’ятдесятих років Загальна декларація прав людини під­тримала і багато інших міжнародних конвенцій. Найвизначнішими з них є Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Ці два пакти разом із Загальною декларацією прав людини утво­рюють Міжнародний Білль про права людини.

Права людини привертають усе більше уваги в установах ООН, а також у НБСЄ та Раді Європи. Зміни у Центральній та Східній Європі разом із процесами демократизації у всьому світі є найно­вішими факторами, що сприяють зростанню їх популярності.

Отже, права людини стали синонімами демократії, прогресу, еко­номічного процвітання, загального блага, рівності, справедливості, всього, з чим пов’язують високі соціальні і моральні цінності.

11.2

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с.. 2014

Еще по теме Права людини: історія і сучасність.:

  1. 3. Система гражданского права как отрасли права - это внутреннее строение данной отрасли и права, единство входящих в нее взаимосвязанных подотраслей и институтов.
  2. ИСТОЧНИКИ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА.
  3. 44 Понятие и содержание права собственности
  4. 45 . Формы и виды права собственности
  5. 51 Защита права собственности и иных вещных прав
  6. 19. Понятие и виды объектов гражданского права.
  7. § 2. IloiisiiIie и виды форм защиты п охраны права и законного интереса
  8. 65 Понятие, объекты и субъекты патентного права. Условия патентноспособности.
  9. 62 Понятие, объекты и субъекты авторского права и смежных прав.
  10. 2. СПЕЦКУРС АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА И ЕГО ЗНАЧЕНИЕ В ПОДГОТОВКЕ СОТРУДНИКОВ ФСБ РОССИИ
  11. Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с., 2014
  12. Лекция по истории государства и права РФ, 2017
  13. Тема: Субъекты административного права
  14. 1. Общественные отношения, регулируемые нормами гражданского права.
  15. Предпосылки права на предъявление иска. Допустимость исков к органам исполнительной власти
  16. Какимова М.Ш.. Основы теории государства и права: Учебник. - Астана: Фолиант,2007. - 256 стр., 2007
  17. 20 Вещи как объекты гражданского права.
  18. ИСТОРИЧЕСКИЕ ПРЕДПОСЫЛКИ ВОЗНИКНОВЕНИЯ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА.
  19. 52 Право собственности и иные вещные права на землю
  20. ПРЕДМЕТ, СИСТЕМА И ИСТОЧНИКИ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ