Поняття права.

Поява правових норм свідчить, що в суспільстві є політичні від­носини, є держава. Проте, як і будь-які регулятивні норми, правові відносини з точки зору суспільства є виявом справедливого і належ­ного.

Слово «право» в українській мові пов’язане з особистістю (су- купністю людей), її (їх) можливостями, її (їх) поведінкою.

У сучасній юридичній науці термін «право» використовується в декількох значеннях.

По-перше, правом називають соціально-правові домагання людей, наприклад, право людини на життя, право народів на самовизначення тощо. Ці домагання обумовлені природою людини та суспільства і вважаються природними правами.

По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це — право в об’єктивному розумінні, через те що норми права створю­ються і діють незалежно від волі окремих осіб.

Пд-третє, цим терміном визначають офіційно визнані можливо­сті, якими користуються фізичні або юридичні особи, організації. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров’я, майна та ін., організації користуються правами на майно, на діяль­ність у відповідній сфері державного і суспільного життя тощо. В усіх цих випадках мова йде про право в суб’єктивному розумінні, тобто право, яке належить окремій особі — суб’єкту права.

По-четверте, термін «право» використовується для позначення системи всіх правових явищ, що містять природне право, право в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Тут його синонімом ви­ступає термін «правова система».

Слід пам’ятати, що термін «право» вживається і в неюридичному розумінні. Існують моральні права, права членів громадських об’єд­нань, партій, союзів, рухів; права, що виникають на підставі звича­їв тощо.

У юридичній науці існує багато визначень права, які різняться залежно від того, що власне у правових явищах розуміється як го­ловне, Найбільш суттєве. В таких випадках мова йде про визначен­ня сутності права.

У навчальних цілях значну цінність мають визначення, в яких формулюються специфічні ознаки права. За їх допомогою право ви­діляється серед інших соціальних явищ. Разом із тим для більш гли­бокого розуміння права необхідно також засвоїти неспецифічні озна­ки, які тотожні для права і суміжних із ним феноменів.

Право має закономірні зв’язки з економікою, політикою, держа­вою. Всі ці зв’язки так чи інакше виражені в його ознаках.

Необхідно розмежовувати ознаки і властивості права.

Ознаки характеризують право як поняття, властивості —як ре­альне явище. Ознаки і властивості знаходяться у відповідності, тобто властивості відображаються і виражаються у понятті права як його ознаки. Філософи не без підстав стверджують, що будь-яке явище дійсності володіє численною кількістю властивостей. Тому в понят­тя включаються ознаки, що відображають найбільш суттєві його властивості. Які властивості слід вважати суттєвими? Це залежить від позиції конкретного автора.

Широковідоме визначення права, яке дали К. Маркс і Ф. Енгельс у «Маніфесті Комуністичної партії». Звертаючись до класу буржуа­зії, вони писали: «Ваше право є лише воля, зведена в закон вашим класом, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами жит­тя вашого класу». Інакше кажучи, воля панівного в економіці і по­літиці класу нав’язується як закон усьому суспільству. При такому розумінні право з необхідністю припускає безправність інших, не­нці іуючих прошарків населення, і розцінюється ними як інструмент пригноблення і експлуатації. Обмеженість класового підходу поля­гала втому, що історично минущі сторони змісту права приймались іа його сутність, а саме: право отримало негативну оцінку як інстру­мент насильства, як соціальне зло, що необхідно знищити.

Принципово іншим є підхід, коли визнається загальносоціальна сутність і призначення права, коли воно розглядається як виражен­ня компромісу між різними соціальними спільнотами, прошарками суспільства. У найбільш розвинутих правових сім’ях (англосаксон­ське і романо-германське право) пріоритет відданий людині, її сво­боді, інтересам, потребам. Властиво, дійсна сутність права полягає и тому, що воно відображає нормативно визначену, гарантовану дер­жавою міру свободи особи.

Па підставі визнання загальносоціальної сутності права можна сформулювати наступне визначення.

Право — це соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яке є в певний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов’язковий, формальновизначений, нор­мативний характер, встановлений або санкціонований державою (на­селенням у ході референдуму) і гарантований нею.

Розглянемо найважливіші властивості (ознаки) права, які харак­теризують його як специфічну систему реіулювання суспільних від­носин.

1. Право встановлюється або санкціонується (тобто офіційно схвалюється) державою чи населенням у ході референдуму. Воно є єдиним різновидом норм, що розробляються та приймаються за певного процедурою. У випадку існування інших норм соціального характеру, що справляють значний вплив на поведінку суб’єктів, держава (народ) затверджує їх шляхом санкціонування. Цим вона надає нормам юридичного характеру і бере на себе обов’язок охо­роняти їх засобами при.мусу

2. Відповідність права ідеалам справедливості і свободи означає,

що право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи лю­дини та громадянина, визнані у світовому співтоваристві, є мірою свободи і рівності людей, встановленої державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободу іншого. І цією мірою є спра­ведливість. Зрозуміло, що не кожне право може бути справедливим. Основними завданнями права є:регулювання відносин, що склали­ся в суспільстві; надання стійкого становища існуючому суспіль­ному ладу, котрий оцінюється загалом як справедливий, і відобра­ження справедливих відносин між суб’єктами; захист правомірної поведінки від неправомірного впливу.

ра і справедливості.

3. Нормативність. Право має нормативний характер, що ріднить його з іншими формами соціального регулювання -— моральністю, звичаями тощо.

Права, якими наділена кожна людина чи юридична особа, не до­вільні, вони чітко визначені у відповідних чинних нормах. Цінність цієї властивості полягає у тому, що в суспільне життя вносяться суттєві елементи єдності, рівності, принципової однаковості. Нор­му права необхідно розцінювати як «робочий інструмент», за допо­могою якого забезпечується свобода людини і долається соціаль­ний антипод права — свавілля і беззаконність.

Значення нормативності в правовій сфері — це не лише форму­вання типового правила, а дещо більше — гарантія здійснення су­б’єктивного права. Володіючи суб’єктивним правом, ми не просто вільні в своїх діях, наша свобода забезпечена, захищена загально­обов’язковою нормою, за якою стоїть міць держави.

Нормативність права в найбільшій мірі виражає його функціо­нальне призначення бути регулятором поведінки людей, суспільних відносин. Право, завдяки юридичним нормам, несе кожному гро­мадянину, організації інформацію про те, які дії можливі, які забо­ронені, а які необхідні. Якщо людина діє в межах права, то вона відчуває себе впевнено і вільно, знаходиться під захистом суспіль­ства і держави. Право, таким чином, визначає сферу свободи лю­дини і цим самим регулює її поведінку. Якщо людина ігнорує ре­гулятивний вплив права, вона не є вільною.

4. Інтелектуально-вольовий характер права. Право — виявлення волі і свідомості людей. Інтелектуальний бік права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і су­спільних відносин — предмета правового регулювання.

У праві відображаються і виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Історично у праві йде бо­ротьба двох тенденцій, оскільки його витоки знаходяться в суспіль­стві і державі.

Формування і функціонування права як виразника свободи, спра­ведливості і розуму можливо тільки в суспільстві, в якому індивіди мають економічну, політичну і духовну свободу. Реально втілити це можна лише в розвинутому громадянському суспільстві і правовій державі.

Право є виявом не тільки інтелекту, а й волі людей. Вольовий по­чаток права розглянемо в декількох аспектах.

По-періие, основу змісту права складають соціально-правові до­магання окремих осіб, їх організацій і соціальних груп, і в цих до­маганнях виражена їх воля.

По-друге, державне визнання цих домагань здійснюється через полю компетентних державних органів, інших суб’єктів правотвор- чості, тобто формування права опосередковується волею суспільс­тва і держави.

По-третє, регулююча дія права можлива лише на підставі свідо­мості і волі осіб, які реалізують юридичні норми.

5. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специ­фічна ознака права, яка відрізняє його від інших форм соціального рсіулювання і моральності, звичаїв, корпоративних норм та ін. Дер-

жавна охорона правових норм містить державний примус, різні орга­нізаційні, організаційно-технічні, виховні та попереджувальні заходи держави щодо дотримання та виконання громадянами юридичних норм. Природно, що держава надає праву такі властивості: стабіль­ність, суворе визначення і забезпеченість «майбутнього», яке за сво­їми характеристиками наближається до «сущого» і стає ніби час­тиною існуючого.

Державний примус реалізується удвох напрямах.

По-періие, він забезпечує,захист суб’єктивного права і має на меті примусити правопорушника до виконання обов’язків в інтересах потерпілого (наприклад, повернення боргу).

По-друге, у відповідних випадках винний притягається законом до юридичної відповідальності (наприклад, позбавлення волі, кон­фіскація майна, штраф та ін.).

Державний примус — це фактор, який дозволяє чітко розмежо­вувати права і обов’язки, тобто сферу особистої свободи та її межі.

6. Формальна визначеність. Слід зауважити, що формальна ви­значеність права до певної міри властива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми закріплюються в статутах, по­ложеннях та інших нормативних актах. Релігійні норми-заповіді сформульовані в священних книгах. Як бачимо, відповідним пра­вилам поведінки форма надається не державою, а іншими органі­заціями (громадськими, релігійними). Держава, на відміну від них, надає праву офіційну форму вираження.

Норми права офіційно закріплюються в законах, інших норма­тивних актах, які слід тлумачити однаково. Досягається це за допо­могою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб’єкти права чітко знають межі правомірної поведін­ки, свої права, свободи, обов’язки, міру і вид відповідальності за скоєне правопорушення.

Саме держава надає форму правовому змісту. Роль держави не слід підносити і, наприклад, вважати, що право — результат, про­дукт державної діяльності. Такі хибні уявлення довгий час панува­ли у вітчизняній науці й практиці.

Зв’язок суспільства, держави і права в аспекті, який розглядаєть­ся, можна описати формулою — «зміст права створюється суспіль­ством, форма права — державою». Від способу участі держави у правотворчості залежать види форм (джерел) права: санкціонова­ний звичай, судовий прецедент, нормативний акт тощо.

7. Системність. Право — складне системне утворення. Сьогод­ні особливого значення набуває поділ права на три елементи: при­родне, позитивне і суб’єктивне.

Перший елемент — природне право, яке складається з соціаль­но-правових домагань, зміст яких зумовлений природою людини і суспільства. Важлива частина природного права — права людини, або, інакше кажучи, можливості, які суспільство і держава спро­можні забезпечити кожному громадянину.

Другий елемент — позитивне право. Це — законодавство та ін­ші джерела юридичних норм, у яких отримують офіційне державне пи шання соціально-правові домагання громадян, організацій, соці­альних груп.

Третій елемент — суб’єктивне право, тобто індивідуальні мож­ливості, які виникли на підставі норм позитивного права і задоволь­няють інтереси й потреби суб’єкта.

Відсутність хоча б одного з перерахованих елементів деформує право, і воно втрачає властивість ефективного регулятора суспіль­них відносин і поведінки людей. Іноді право зводять до сукупності (системи) норм. При такому розумінні право стає зовнішнім для лю­дини і нав’язується йому зверху. Зрозуміло, що така вузька трактов­ка спотворює зміст права. Для людини цінні не норми самі по собі, а гі реальні можливості і блага, які вони забезпечують. Блага (як матеріальні, так і духовні) людина має і здобуває сама. Зміст влас­не соціально-правових домагань полягає в тому, щоб вони отрима­ли офіційне визнання, тобто трансформувались у суб’єктивні пра­ва. Інструментом, за допомогою якого природно-правові домагання перетворюються в суб’єктивні права, є норми позитивного права.

ІЦо для людини важливіше: гарантовані реальні блага чи інстру­мент їх гарантій (юридичні норми)? Напевно, все ж таки благо, а не норми, за якими воно відміряне і якими захищене. Зведення права до сукупності норм призводить до ототожнення його з позитивним правом та ігнорування природного права. Справа в тому, що суб’єк­тивне право має два джерела — формальне (норми права, або по­зитивне право) і змістовне (природне право). Розрив зв’язків між ними породжує уявлення, а точніше ілюзію того, що суб’єктивне право — «дарунок» держави, законодавця, благо, надане зверху. Як бачимо, окрема людина стає залежною від закону і насправді безправною.

Основний зміст правового регулювання полягає в трансформа­ції природного права в суб’єктивне, що здійснюється визнанням соціально-правових домагань у джерелах права, тобто зведенням природного права в закон.