<<
>>

Основні права людини: поняття, класифікація.

У слов’янських мовах словом «право» позначається поняття, яке відображає різні соціальні явища. Явище, що виникає й існує неза­лежно від держави, має загальносоціальну природу, є загальносо- ціальним феноменом.

В іншому розумінні право — це наслідок виключно державної діяльності, втілення її волевиявлення. Врахо­вуючи це, необхідно розрізняти відповідно право загальносоціаль- не і право, що цілком залежить від держави.

Загальвосоціальне право — це певні можливості суб’єктів су­спільного життя, які об’єкгивно зумовлюються рівнем розвитку су­спільства і мають бути загальними та рівними для всіх одноймен­них суб’єктів.

Залежно від виду носіїв цих можливостей розрізняють права лю­дини, права сім’ї, нації, народу або іншої соціальної спільноти чи групи, права громадських об’єднань, трудових колективів, а відтак — і права людства.

Основні права людини — це певні можливості людини, які не­обхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умо­вах; об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Розрізняють чотири підходи до проблеми правового статусу лю­дини і громадянина.

Колективний підхід надає пріоритет не особистості, а колекти­ву (суспільству, класам, об’єднанням); при такому підході голов­ними є соціально-економічні права, причому розрізняються права громадян (людей) та права трудящих.

Другий підхід закріплений у мусульманському праві, де статус особи визначається шаріатом; людина тут не має права розпоря­джатися собою на власний розсуд, а її дії мають підпорядковувати­ся волі Аллаха; акцент робиться не на правах, а на обов’язках осо­би перед Аллахом та громадою правовірних мусульман.

Племінний підхід зберігся у країнах Тропічної Африки, де ос­новним джерелом права є звичаєве права; права людини тут не ре­алізуються окремо від племені.

Ліберальний підхід виходить із того, що кожна людина від мо­менту народження наділена природою невід’ємними правами, об­меження яких допустиме лише у зв’язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод інших громадян, запобігання насильству тощо.

У юридичній науці є два головні напрями визначення суті прав і свобод людини — природно-правовий і позитивістський.

• Природно-правовий напрям. Він розглядає людину як таку, що має невід’ємні природні права, дані їй від народження. Ці права не залежать від волі держави. Основою цього напряму є природно-пра­вова концепція, яка вважає головним принцип свободи, невід’єм­ність та невідчужуваність прав людини. Держава повинна не лише визнавати ці права, але й охороняти їх від будь-яких посягань.

• Позитивістський напрям. Він підходить до прав людини як до вартості, що встановлюється державою як верховною силою, наділеною правом розпоряджатися долями індивідуумів на влас­ний розсуд.

Характеристика основних прав людини:

• це певні свободи людини, тобто її можливості діяти певним чи­ном або ж утримуватися від тих чи інших вчинків для того, щоб за­безпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. Причому, якщо йдеться саме про основні права, то це якраз і є ті можливості, без яких людина не може нор­мально існувати. Ясна річ, що поняття «нормального існування» тісно пов’язане з біологічною й соціальною обгрунтованістю потреб людини, які самі, будучи результатом її історично-природного та соціального розвитку, не є незмінними;

• зміст і обсяг можливостей людини залежить в першу чергу від можливостей всього суспільства, тобто насамперед (хоч і не тіль­ки) від рівня його економічного розвитку. З цього погляду права людини є явищем соціальним, породженим самим суспільством;

• ці можливості за своїми основними, «стартовими» показниками, мають бути рівними, однаковими для всіх людей. Лише тоді вони є правові (від слів «правильний», «справедливий», «праведний»);

• вони не повинні відчужуватися, кимось відбиратися або обме­жуватися, не можуть бути предметом «дарування» з боку держави чи певної організації, а також особи.

У різноманітних законодавчих актах (зокрема, міжнародно-пра­вових), у науковій та публіцистичній літературі часто вживається вислів «права і свободи людини». Проте відмінність між правами та свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще не з’ясована на за­гальнотеоретичному рівні. Тому термін «права» і термін «свободи» переважно вживають як «свободи». Якщо зміст поняття «права лю­дини» розкривається тут через філософську категорію «можливос­ті», то така його інтерпретація, напевне, включає в себе і поняття «свобод людини».

Сучасне вчення про свободу Грунтується на таких основних положеннях:

- усі люди вільні від народження і ніхто не має права відчужу­вати їхні природні права. Забезпечення й охорона цих прав є голов­ним призначенням держави. Основа свободи є рівність можливостей для усіх;

- свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим і загальному благу. Отже, свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежена правами і свободами інших людей, принципами моралі, інтересами загального добробуту;

- межі свободи може визначати тільки закон, який є мірою сво­боди; усе, що не заборонене, те дозволене. Частина дозволеного ви­бачається через права людини. Закріплення прав потрібне для то­го, щоб допомогти людині усвідомити свої можливості.

Розуміння прав людини як її певних можливостей зустрічаємо у деяких правників-суспільствознавців. Щодо інших інтерпретацій по­няття «права людини» у сучасній науковій літературі, то у найзагаль- ііііпому вигляді їх можна звести до таких позицій:

- певним чином унормована її свобода;

- певні її потреби чи інтереси;

- її вимоги щодо надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству;

особливий вид (форма існування, спосіб прояву) моралі.

Усі ці тлумачення (крім першого) відображають, на нашу дум­ку, досить суттєві, проте не онтологічні «статуси» цього феномену. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекват­но відобразити саме онтологічну, соціальну сутність прав людини.

Отже, права людини захищають гідність людини у різних сфе­рах її діяльності. Тому їх можна розділити на різні категорії.

Звернемося, насамперед, до прийнятих у 1966 р. Міжнародних пактів про права «соціальні, економічні і культурні», а також про права «громадянські і політичні». Видова класифікація, відображе­на у цих назвах, хоч і становила на той час значний крок уперед, зараз вже навряд чи видається взірцевою з точки зору суспільної науки і не завжди здатна задовольнити праворегулятивну практику. Зокрема, не можна стверджувати, що всі права людини є соціаль­ними як за змістом, так і за способами їх здійснення, оскільки вони обумовлені соціумом, суспільством. З цієї точки зору, несоціальних прав людини (особи) взагалі існувати не може. Що ж до так званих громадянських прав, то таке поняття (і такий термін) природним чином пов’язується з правами саме громадян (громадян тієї чи ін­шої держави, тобто не всіх, не будь-яких людей). А тому зазначене поняття не є тотожним поняттю персональних прав людини.

Кожна країна світу, яка взяла на себе обов’язки виконувати між­народні конвенції, в тому числі щодо прав людини, повинна керу­ватися принципами та нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Так, у зверненні Верховної Ради України «До пар- іаментів і народів світу» від 5 грудня 1991 р. проголошується:

«Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою ме­тою якої є забезпечення прав і свобод людини. З цією метою Укра­їна буде неухильно дотримуватися норм міжнародного права, керу­ючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, та іншими відповід­ними міжнародними документами. Україна готова приєднатись до європейських інституцій з прав людини, в тому числі до Євро­пейської конвенції про права людини».

Вищесказане стосується, зокрема, й категорії прав людини, що внесені до Конституції України (розд. II), текст якої відтворює на­зви видів прав, що використані у згаданих міжнародних пактах, і доповнює цей перелік назвами інших категорій прав.

Права людини розрізняються й за часом виникнення, з чого по­ходить термін «покоління прав людини».

Під першим поколінням прав людини розуміють традиційні лі­беральні цінності, які були сформульовані у процесі здійснення буржуазних революцій, а потім конкретизувалися та розширилися в практиці, законодавстві демократичних держав. До них належать: право на свободу думки, совісті, право на рівність перед законом, право на життя, свободу, безпеку особи тощо.

Друге покоління прав людини (т. зв. позитивні права) сформу­валися в ході боротьби людей за поліпшення економічного стано­вища, підвищення культурного статусу. До них належать: право на працю і вільний вибір роботи, соціальне забезпечення і відпочинок, захист материнства і дитинства та ін.

Третє покоління почало формуватися після завершення Другої світової війни. До них відносять: право на розвиток, мир, здоров’я, безпечне довкілля, спільну спадщину людства та ін.

Класифікувати основні права можна, насамперед, за характером тих потреб людини, що забезпечуються цими правами. Тоді пропо­нована класифікація матиме такий вигляд:

• фізичні, життєві права — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення біологічних і матеріальних потреб (зокрема, права на життя; фізичну недоторканість; вибір місця проживання; безпечне природне середовище; житло; належний рі­вень матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення);

• персональні права — це можливості збереження прояву, роз­питку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, права на ім’я, честь і гідність; свободу сумління; переконань та їх прояву і поширення);

• культурні (гуманітарні) права — це можливості доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку (зокрема, права на освіту та виховання; користування надбаннями культури і мистецтва; наукову, технічну і художню творчість; авторство);

• економічні права — це можливості людини реалізовувати свої здібності і здобувати засоби до існування, беручи участь у вироб­ництві матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудо­вої або іншої діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля);

• політичні права — це можливості людини брати участь у дер­жавному і громадському житті, впливати на діяльність різноманіт­них державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування (зокрема, права на громадянство та правосуб’єктність; участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування; участь у державному управлінні суспільс­твом; участь у створенні і діяльності громадських об’єднань; дер­жавний захист від порушень прав і свобод людини);

• можна виділити з цієї класифікації й інші групи прав, зокрема екологічні.

Не заперечуючи принципу неподільності та взаємозалежності усіх груп основних прав людини, не можна вважати, що всі вони є ціл­ком рівноцінними для існування й розвитку людини.

Отже, послі­довність їх викладу не повинна бути довільною, випадковою — вона має так чи інакше відображати певну нерівнозначність тих або ін­ших прав людини.

Крім наведеної класифікації, всі права людини можна розподі­ляти на певні види також і за іншими критеріями, а саме:

• за значенням для їх носія —основні (безумовно необхідні для ііого існування та розвитку) і неосновні (які не є життєво необхід­ними);

• за характером, способом здійснення — активні (свобода «для», зобто для вчинення активних дій) і пасивні (свобода «від», тобто від втручання, перешкоджання з боку інших суб’єктів);

• за суб ’єктивним складом здійснення —індивідуальні (здійс­нюються лише одноособовими діями, наприклад, право на свободу власних переконань, на виховання своєї дитини) і колективні (мо­жуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права, наприклад, право на утворення громадських об’єднань, проведення мітингів, зборів, демонстрацій).

Щодо окремих груп людей — дітей, жінок, етнічних, національ­них, мовних, релігійних меншин та ін. — міжнародне співтоварис­тво задекларувало низку своєрідних, додаткових прав, які конкрети­зують або доповнюють основні права людини. Зупинимося коротко лише на декількох різновидах таких «специфічних» прав.

Основні права дитини.

Люди у віці до 18 років згідно з міжнародно-правовими крите­ріями є неповнолітніми і тому належать до «дітей» (ст. 1 Конвенції про права дитини, прийнятої ООН у 1989 р.; за 10 років до того ООН проголосила Декларацію прав дитини).

Для цієї категорії суб’єктів зміст значної частини основних прав людини нічим не відрізняється від прав повнолітніх («дорослих») осіб. Інша ж група таких прав певним чином специфікується, конк­ретизується щодо змісту (наприклад, право на розвиток). Крім то­го, дітям належать ще й особливі, додаткові можливості, зафіксо­вані зазначеною Конвенцією в усіх «змістовних» різновидах прав. Зокрема, виділяються серед прав:

• фізичних — права на першочерговість захисту та допомоги, здорове зростання, неприпустимість таких кримінальних покарань, як смертна кара і довічне тюремне ув’язнення;

• особистісних — права на знання своїх батьків та нерозлучен- ня з ними (сімейні зв’язки), виховання;

• культурних — право на відповідні ігри, розважальні заходи;

• економічних — право не бути залученим до роботи до досяг­нення певного віку;

• політичних — права не призиватись на державну військову службу до 15 років, на захист з боку держави від недбалого і бру­тального, жорстокого поводження, експлуатації та розбещення.

Спеціальним органом всесвітнього співтовариства по спостере­женню і контролю за дотриманням прав дитини, закріплених у зга­даній Конвенції (Україна приєдналася до неї у 1991 р.), є Комітет ООН з прав дигини. В Україні існує інститут Уповноваженого Пре­зидента з прав дитини.

Основні права людства.

Основні права людства — це певні можливості людства, необ­хідні для його існування та розвитку як єдиного, цілісного суб’єкта світової історії — носія земної цивілізації —- й об’єктивно зумов­лені станом соціального і природного середовища.

До них можна віднести, зокрема:

- право на безстрокове існування людства (право на безсмертя);

- мир;

- відродження та збереження гармонії з природою (право на еко­логічну безпеку);

- збереження, використання і розвиток загальнолюдських мате­ріальних і духовних цінностей (культурних, духовних, наукових та інших надбань);

- відкрите море і його корисні копалини;

- антарктичний простір;

- користування космічним простором.

Викладене тут свідчить, що запропонована вище загальна класи­фікація основних прав людини, в основу якої покладено різноманіт­ні потреби останньої, «спрацьовує» і щодо своєрідних прав певних суб’єктів.

Права людини і громадянина, якими б об’ємними вони не були, псе ж не є безмежними, абсолютними, оскільки їх використання не повинно завдавати шкоди іншим людям, суспільству в цілому. Це застереження міститься і в Загальній декларації прав людини (1948 р.): «При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазна­вати тільки таких обмежень, які встановлені законом лише з ме­тою забезпечення належного визнання прав поваги та свобод ін­ших, забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29, п. 2). ( тановище людини в суспільстві, її можливості, її громадянство визначаються не тільки її правами, а й обов’язками. Використання людиною своїх прав водночас передбачає її обов’язок захищати, зміцнювати ці права — заради себе самої і заради інших.

Сьогодні громадяни України нерідко неправильно розуміють цю рівність і занадто часто користуються правами, ігноруючи обов’язки. Обов’язок —це необхідність певної поведінки, обумовленої кон­кретними історичними погребами існування суспільства.

Демократичний уряд, обраний громадянами і підзвітний їм, не тільки не ворожий правам особи, а й повинен захищати їх. Саме для того, щоб зміцнити свої права, громадяни у демократичному суспільстві приймають на себе обов’язки і виконують їх. Так само як і права людини, основні юридичні обов’язки фіксуються в Кон­ституції та інших законах держави.

Класифікація основних обов’язків людини відповідає в основ­ному наведеній вище класифікації її основних прав.

Обоє 'язки людини:

• фізичні (напр., утримувати і захищати своїх неповнолітніх дітей);

• особистісні (напр., поважати честь, гідність, сумління, думки і погляди людей або їхніх спільностей; виховувати своїх дітей);

• культурні (напр., дбайливо ставитися до пам’яток історії люд­ства);

• економічні (напр., віддавати частину індивідуального прибут­ку, доходу на загальносуспільні потреби);

• політичні (напр., протистояти насильству, вдаватися тільки до мирних засобів задоволення своїх політичних інтересів).

Отже, користування правами та свободами людиною, громадяни­ном, здійснення їх є невід’ємним від виконання обов’язків, законо­давчо закріплених державою. Однак відповідальність за невиконання низки обов’язків не передбачена, тоді як питання про відповідаль­ність за порушення прав та обов’язків особою має найважливіше практичне значення. Зрозуміло, що без визначення конкретної від­повідальності посадових осіб, органів влади та окремих громадян права людини перетворюються у словесну декларацію. Для того, щоб вони стали реальністю, необхідна ціла система гарантій.

Гарантії суб’єктивних прав поділяються на економічні, політич­ні, ідеологічні (загальні) та юридичні.

Економічні гаранти —це сукупність економічних факторів, які сприяють повній і безперешкодній реалізації суб’єктивних прав (рин­кова економіка, досконала система економічних відносин тощо).

Політичні гарантії —це сукупність політичних факторів суспіль­ного і державного життя, що забезпечують повну і безперешкодну їх реалізацію (компроміс, толерантність, політична система суспіль­ства, гласність).

Ідеологічні гарантії —це сукупність ідеологічних і світогляд­них принципів, що обумовлюють першочергові цінності суб’єктив­них прав і їх безперешкодну реалізацію.

Юридичні гарантії — це сукупність тих правових інститутів, що забезпечують можливість реалізації суб’єктивних прав, а також захищають і охороняють їх від будь-яких обмежень і порушень. І їірантією реальності прав, свобод та обов’язків людини і громадя­нина виступає Конституція України, яка закріплює норми про пра­на, свободи та обов’язки людини і громадянина. Усе це закладає фундамент розвитку інституту основних прав людини.

Тенденції розвитку інституту основних прав ЛЮДИНИ.

Сучасна практика свідчить про поступову (хоч і не безперешкод­ну) глобалізацію та інтенсифікацію процесу міжнародного забезпе­чення і захисту основних прав людини.

Аналіз зазначеного процесу дозволяє констатувати у найзагаль- нішій формі такі прояви й тенденції:

• якомога ширше запровадження у суспільну свідомість населення різних країн уявлення про те, що саме людина є первинним, голов­ним суб’єктом права (а не спільнота, об’єднання, організація тощо);

• універсалізація концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав;

• поширення принципу правової рівності на ширше коло людей у різних державах;

• збільшення «каталогу» прав людей (як результат зростання їх­ніх потреб), якому, проте, не завжди відповідають реальні можли­вості задоволення деяких прав (тобто у деяких випадках права лю­дини «достроково», випереджуючи фіксуються у законодавстві);

•утворення та розгортання діяльності неурядових (громадських і а інших) організацій із питань захисту прав людини, державна під- і римка таких правозахисник організацій;

• об’єктивне інформування світової громадськості про стан до­тримання прав людини у різних державах;

• поширення верховенства норм міжнародного права щодо норм внутрішньодержавного законодавства з питань прав людини;

• збільшення кількості країн, які допускають наддержавний (між­народний) контроль за станом дотримання прав людини;

• підвищення ефективності міжнародних контрольних механіз­мів щодо захисту прав людини.

Зазначені тенденції, гадаємо, якраз і мають враховуватись при за­гальній оцінці сучасного стану законодавства з питань прав люди­ни та громадянина в нашій державі. У цьому, мабуть, полягає один із шляхів забезпечення наукової обґрунтованості становлення су­часної гуманної правової системи України.

11.3

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с.. 2014

Еще по теме Основні права людини: поняття, класифікація.:

  1. 3. Система гражданского права как отрасли права - это внутреннее строение данной отрасли и права, единство входящих в нее взаимосвязанных подотраслей и институтов.
  2. ИСТОЧНИКИ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА.
  3. 44 Понятие и содержание права собственности
  4. 45 . Формы и виды права собственности
  5. 51 Защита права собственности и иных вещных прав
  6. 19. Понятие и виды объектов гражданского права.
  7. § 2. IloiisiiIie и виды форм защиты п охраны права и законного интереса
  8. 65 Понятие, объекты и субъекты патентного права. Условия патентноспособности.
  9. 62 Понятие, объекты и субъекты авторского права и смежных прав.
  10. 2. СПЕЦКУРС АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА И ЕГО ЗНАЧЕНИЕ В ПОДГОТОВКЕ СОТРУДНИКОВ ФСБ РОССИИ
  11. Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с., 2014
  12. Лекция по истории государства и права РФ, 2017
  13. Тема: Субъекты административного права
  14. 1. Общественные отношения, регулируемые нормами гражданского права.
  15. Предпосылки права на предъявление иска. Допустимость исков к органам исполнительной власти
  16. Какимова М.Ш.. Основы теории государства и права: Учебник. - Астана: Фолиант,2007. - 256 стр., 2007
  17. 20 Вещи как объекты гражданского права.
  18. ИСТОРИЧЕСКИЕ ПРЕДПОСЫЛКИ ВОЗНИКНОВЕНИЯ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА.
  19. 52 Право собственности и иные вещные права на землю