<<
>>

Конституція України — передумова побудови соціаль­ної, демократичної, правової держави.

Як відомо, в період розпаду радянської імперії та національного державотворення в Україні взято курс на побудову правової дер­жави. Однак її реальне формування відбувається повільно, без на­лежної системи.

Причина полягає в тому, що тоталітарна держава створюється як інструмент насилля над особою, а правова держава розрахована на те, щоб охороняти права особи. Образно кажучи, вони відрізняються між собою так само, як тюрма і житловий бу­динок. Але зовнішньо вони, здається, схожі і будуються для людей. Але в будинку людина господар, а у тюрмі — в’язень.

На жаль, необхідно констатувати, що на сьогодні для законодав­ців України людина не стала головним об’єктом уваги. Вони прий­мають закони з розрахунку не на неї, а на підприємства, відомства та заклади. І закони ці багато чому не можуть запрацювати тому, що захищеність інтересів держави й індивіда не знаходяться на одному рівні.

Необхідно зазначити, що людина — основа та мета правової дер­жави. Возвеличуючи й охороняючи її гідність, держава забезпечує перш за все, свою власну основу — існування особистості як мораль­ного суб’єкта права і громадянина держави. Саме це є вихідним по­стулатом Конституції України, яка проголосила соціальність держави.

Що ж таке соціальність держави, проголошена Конституцією України? Це питання складне. Для чого взагалі потрібна суспільст­ву держава, тобто, для чого погрібна влада? Справді, ми не можемо обійтися без влади, яка встановлює загальні, обов’язкові для всіх правила, закони, бо інакше кожен робитиме своє, і в суспільстві за­панує хаос. Держава потрібна, але вона повинна служити людям, тобто суспільству. Cm. З Конституції України проголошує, що людина, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканість, безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини визна­чають зміст і спрямованість діяльності держави. Звичайно, ситуація не може змінитися за один день, адже ми вийшли з того суспільс­тва, в якому все було навпаки, в якому ми всі служили державі, а можливість обійти закон, скажімо, вирішити справу через партій­ного начальника всупереч закону — вважалося нормальним.

Єдиний розумний вихід із такого становища — це повне віднов­лення юридичних засад суспільного, громадського і політичного жит­ія. Ллє для цього необхідно подолати теорію і практику, відповідно до яких права особи є «засобом», «інструментом», «подарунком» влади. Необхідно раз і назавжди усвідомити, що права особи — це невід’ємна частка (аспект) самої людини як соціальної істоти, і то­му вони повинні бути для держави метою, а не засобом.

Досягнути цього на практиці можливо тільки в тому випадку, якщо буде створено правову державу, яка зможе стати ефективним інструментом захисту прав.

Основними засадами права є юридична рівність громадян, і тіс­но пов’язаний з цим еквівалент у їхніх стосунках, у поступі й обмі­ні благ і послуг, а також у призначенні покарань за правопорушен­ня. До речі, в нашій Конституції зафіксована рівність усіх перед законом. Яким же чином Основний Закон забезпечує соціальність

держави? У розділі «Права, свободи та обов’язки людини і грома­дянина» записані норми, в яких йдеться про те, що держава гаран­тує кожному право на працю шляхом забезпечення рівних можли­востей для працевлаштування за вільним вибором. Кожен наймач, чи то держава, чи приватне підприємство має здійснювати соціаль­ний захист: наприклад, якщо ви захворіли, вам оплачують лікарня­ну допомогу. Держава встановлює санітарні й гігієнічні вимоги, і кожний наймач має їх дотримуватися. Чи може держава зробити більше? Очевидно, ні. Держава не може бути перетворена на відділ соціального забезпечення, який збирає зі всіх, а потім потроху роз­дає, чи борошно, чи пшеницю, чи одяг, чи взутгя. Це не справа держави. Вона має забезпечити можливість кожному з нас своєю працею заробити собі на жигтя. І ми повинні звикнути до того, що держава лише створює рівні умови, рівні можливості для нас, щоб кожен із нас завдяки своїм талантам, працелюбності мав можли­вість забезпечити собі гідне життя.

Але тим, хто не може цього зробити, держава повинна допомогти: інвалідам, пенсіонерам, одиноким матерям, багатодітним сім’ям.

Ось у чому полягає соціальність держави, закладена в нашій Конституції.

Якщо говорити про демократичність майбутньої Української дер­жави, то в Конституції сформульовано достатньо правових підстав, щоб таку державу побудувати. По-перше, уст. 5 сказано: Україна є республікою. По-друге, вона реально формується народом. По- третє, законодавча, виконавча та судова влади набувають досвіду роботи щодо виконання своїх обов’язків і відходять від протисто­яння. А це забезпечує головне — стабільність у державі.

Велика увага приділяється розбудові політичної системи нашої країни та формуванню громадянського суспільства.

Одним із безперечних завоювань Української держави є свобода совісті, повернення церкві і релігії належного їм місця в суспільстві. Це особливо наочно видно при зіставленні картини сьогодення з де­сятиріччями державного атеїзму. В Україні представлені 52 віро­сповідання. Діяльність церков і релігійних організацій, міжконфесій­ні та церковно-державні відносини регулюються ст. 35 Конституції України та Законом України «Про свободу совісті та релігійні ор­ганізації». Чинне законодавство в цілому має демократичний харак­тер і відповідає нормам міжнародного права, зокрема Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, рекомендаціям Парламентської Асамблеї Ради 184

Свропи №190 (1995 p.). Чи не головною проблемою у взаємовідно­синах Української держави і церкви сьогодні є реституція майнових прав релігійних організацій. Тобто йдеться про повернення релігій­ним організаціям того, що було відібрано в них у перші роки ра­дянської влади.

Треба сказати, що в Україні вже визначились зі стратегічними підходами до реформування гуманітарної сфери загалом, і насам­перед культури, освіти, науки, охорони здоров’я. їх роль у житті країни як базових цінностей державності, суспільної свідомості і національної безпеки, вимагає створення цілісної національної си­стеми гуманітарної політики, пристосованої не до соціально-еконо­мічних реалій, а до завдань та перспектив нашого демократичного розвитку.

На демократичність нашої держави вказує і те, що в Конституції зазначено: єдиним джерелом влади в Україні є народ. Звичайно, нам і раніше говорили те саме, але добре відомо, що влада народу була цілковитою фікцією, і тому виникає слушне запитання: а який же механізм здійснення народовладдя зафіксовано в Конституції У країни? Ст. 69 передбачає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демокра­тії. Народ має можливість впливати на ситуацію в державі шляхом не тільки всеукраїнського, але й місцевих референдумів і ставити па цих референдумах найбільш важливі питання. Що стосується ви­борів, то, гадаємо, історія не придумала кращого способу самоор­ганізації суспільства, ніж можливість діяти через обраних народом представників депутатів, та це вже справа людей, кого вони оберуть.

Однією з найважливіших засад демократичної держави є неза­лежність судової влади, і в ст. 126 читаємо: незалежність і недотор­каність суддів гарантується Конституцією України.

Судова влада має особливе значення для держави, яка претендує на те, щоб називатися правовою. Власне кажучи, суд — остання інстанція для вирішення правового спору з будь-яких питань. Це правило повинно не тільки проголошуватись, а й реально забезпе­чуватись. Але так буде лише в тому випадку, коли суд володітиме справжньою незалежністю і буде спроможний кваліфіковано вирі­шувати будь-яку справу.

На жаль, нині суд ще не відповідає цим вимогам. Передусім, просто не вистачає добре освічених фахівців-суддів. Недостатньою 185

є загальна кількість суддів, та і спеціальна підготовка багатьох із них залишає бажати кращого. Це пояснюється рядом чинників, у тому числі й тим, що фах судді тривалий час у нас не вважали престиж­ним і відповідно його погано оплачували.

Ми хочемо збудувати правову державу, і тому Конституцією про­голошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, тобто в його основу покладені природні права людини.

У зв’язку з цим повчально знати, як інші народи йшли до пра­вової держави.

Вони не створювали великої кількості законів, які частково давали б людям права. Так, США відразу і в цілому при­йняли Білль про права, у якому суспільство чітко окреслило свобо­ди громадян та гарантії їх дотримання та поваги. Сьогодні жодне відомство, жоден заклад не сміє на них зазіхати. І тільки після то­го, як було закладено цей непорушний фундамент, на якому, влас­тиво, і стоїть правова держава, американці почали створювати ін­ститути влади, обумовлюючи при цьому, що вони повинні оберігати права людини.

Для того, щоб ми могли наблизитись до проголошеного ідеалу демократичного правового суспільства, необхідно здійснити надалі широку правову реформу, виробити принципи національного права, які б забезпечили верховенство закону в Україні. Власне кажучи, нормативні акти утворюють систему лише тоді, коли перебувають у ієрархічно-ступеневій співпідпорядкованості, легально (формаль­на ієрархія на основі верховенства закону) і по суті (відповідність принципам права).

В іншому випадку виникає розлагодженість і деформація системи. Тоді врегулювання і порядок будуть досягатися не цивілізованими правовими шляхами, а за допомогою брутальної сили, авторитарних протиправних вказівок. У Конституції України саме і закладений принцип панування права і механізм його здійснення для того, щоб уникнути волюнтаризму і свавілля, зберегти суспільний правопорядок.

Адже конституція, в якій не дотримуються принципу панування права і верховенства закону, фактично ніколи не зможе стати вер­ховним законом. Не передбачаючи правового характеру здійснення державної влади, вона стає половинчастою, непослідовною, супе­речливою, а вся правова система приречена на неминучі деформа­ції і переродження.

Верховенство права повинно бути не тільки у правотворчості, але й у правореалізації, в тому числі у правозастосувальній діяль­ності, Принцип верховенства права передбачає, що утворена на його основі система нормативних актів повинна конкретизуватись у ме­режі правовідносин. Лише в такому випадку Україна матиме право у повному розумінні цього слова, тобто діюче, живе право, та реаль­ний правопорядок.

Зрозуміло, що захист людини, передусім її права, повинен здій­снювати суд. Конституцією передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється лише судами. А оскільки суд — єдина установа, що стоїть на сторожі наших прав, то і вимоги до нього змінились. Нині суд набуває прав, рівних із законодавчою та виконавчою гілками влади. 1, згідно з принципом поділу влад, суд є незалежним, бо га­рантом цього стала Конституція.

Величезне значення для побудови правової держави має ст. 8, яка передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а норми Конституції є нормами прямої дії. Отже, ми можемо реалізувати принцип відповідальності держави перед особою.

У ст. 19 сформульовано принципово новий підхід до нашого життя. Діяльність держави обмежується Конституцією України та законами України, а особу ніхто не може примусити робити те, що не передбачено законом. Тепер державу поставлено під контроль громадянського суспільства, і для захисту своїх прав громадянино­ві достатньо Конституції.

Важливим принципом побудови правової держави є ст. 6 Кон­ституції України, згідно з якою влада здійснюється через спеціальні органи. Із цього випливають різні види влади: законодавча, вико­навчо-розпорядча, судова. Як запобігти зловживанням і виникнен­ню авторитарної, абсолютної влади, не пов’язаної правом? Перш за все ці влади не повинні бути сконцентровані в одному органі, тобто мають бути розмежовані (розподілені). Розподіл влад, таким чином, г сгруктуроутворюючим і функціональним принципом з метою ра­ціональної організації та контролю. Розмежування спрямоване на ге, щоб утримати державну владу від можливих зловживань. Усі органи і гілки влади мають бути охоронцями Конституції України. Конституція ж, у свою чергу, повинна стояти над цими владами, а не влада над Конституцією. Необхідно акцентувати, що розмежу­вання влади виражається не тільки у розподілі компетенції, а й у взаємному контролі, у виробленні системи стримувань та противаг, збалансованості, рівноваги шляхом ладнання та погодження.

Лише через розподіл влад правова держава організується та функці­онує правовим шляхом. Без розподілу влад настає деспотія, у чому ми мали можливість перекопатись на прикладі недавньої радянсь­кої імперії.

Необхідно зазначити, що розподіл влад має два аспекти. По- перше, у розподіл влад між самими органами держави. Але жод­ному з органів не належить вся державна влада у повному обсязі. Забороняється здійснювати функції, які належать іншому органу. Отже, у правовій державі відсутня всяка необмежена влада, не по­в’язана з правом і принципами конституції.

Розподіл влад — це засіб стримування влади держави у рамках принципів гуманного, цивілізованого суспільства, механізм захис­ту прав особи, які закріплені в конституції. Врешті-решт, розподіл влад виражається у системі стримувань і противаг так, щоб жоден із органів не зайняв авторитарно-абсолютистського становища, а відтак не зневажав право і конституцію.

Слід застерегти, що розподіл влад не є абсолютним. Одночасно він передбачає єдність влад на ґрунті загальних політико-правових принципів, мети цивілізованого демократичного суспільства. Розпо­діл влад — це не загальний стан відокремлених структур, а працю­ючий, дієвий механізм, який досягає єдності у складному процесі погодження та спеціальних правових процедур. Єдність досягається через динамічну рівноваїу, через певну напруженість, сполученість і процес улагоджування. Але при цьому повинна бути обов’язкова умова: влада не може зосереджуватись у руках однієї особи або органу, інакше стануть неможливими взаємоконтроль, стримуван­ня, противага і, як наслідок —- розподіл влад і правова держава.

Але при цьому якась влада повинна все ж таки вийти на перше місце, зайняти верховне становище. Це неминуче, інакше держав­ний механізм виявиться уражений нездоровою боротьбою за фак­тичне верховенство або ж стане гальмівною силою. З точки зору логіки правової держави такою владою виступає законодавча вла­да, оскільки визначає масштаби і юридичні норми громадянського і державного життя, основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики. Верховенство таких норм, що відображені в законі, якраз і забезпечується чільним положенням законодавчих органів у дер­жавному механізмі.

При цьому верховенство законодавчої влади аж ніяк не означає її абсолютного характеру. Законодавець зв’язаний принципами права і Конституції України, правами людини. Окрім цього, він перебуває під контролем народу (система народного представництва та демо­кратичних виборів). Влада законодавця не абсолютна в іншому від­ношенні: вона перебуває у системі різних влад (виконавча і судова влади).

Надзвичайно важливе значення має Конституційний Суд. За його допомогою забезпечується конституційність не тільки підзаконних актів, але й самих законів.

У системі стримувань та противаг на випадок непродуманих, по­спішних рішень законодавця помірковану позицію займає глава дер­жави. Без цього механізму розподіл влад буде недосконалим. У пері­од боротьби із авторитаризмом за встановлення конституціоналізму цей момент частково опиняється з тіньового боку. Але може склас­тись і гака ситуація, коли необхідно угамувати самого законодав­ця. Для цього у правовій державі повинні бути відповідні юридичні важелі, інакше конфлікт буде вирішуватись не правовими, а суто силовими засобами.

Поточне житія держави складається із численних актів реаліза­цій тих норм, які прийняті законодавцем, тому на перший план ви­сувається виконавчо-розпорядча гілка влади. Без належних стриму­вань виконавча влада неминуче підімне під себе і законодавчу владу, і судову. Тому проти неї потрібні особливі гарантії. Використовуючи позитивні якості виконавчо-розпорядчих органів як необхідного елементу раціонального державного механізму, важливо поставити іаслін на шляху перетворення їх в узурпатора та монополіста вла­ди. Виконавчо-розпорядча діяльність має базуватись на законі та в рамках закону. При цьому виконавча влада не може привласнюва­ні собі повноважень і вимагати від громадян виконання будь-яких обов’язків, якщо це не передбачено законом. Для забезпечення за­конності у діяльності виконавчої влади остання не повинна підмі­нювати законодавця. Відомча нормотворчість і так зване делегова­не законодавство повинні бути суттєво обмежені. Виникає питання: у зв’язку з чим? По-перше, відомча нормотворчість мусить не су­перечити законові. По-друге, вона не повинна фактично підміняти закон, тобто вирішувати питання, що стосуються сфери законодав­ця. Отже, принцип законності логічно взаємозв’язаний із принципом 189

розподілу влад. У цілому проблема полягає не тільки в тому, шоб зробити відомчі акти такими, щоб вони не суперечили законові, але і втому, щоб скоротити їх до мінімуму. 1 в першу чергу, необ­хідно. заборонити приймати відомчі акти, що стосуються тих від­носин, які повинні бути врегульовані законом.

Стримування виконавчої влади також досягається за допомогою її підзвітності та відповідальності перед народним представництвом. Мова йде про політичну відповідальність, яка забезпечується воту­мом довіри. Важливу роль у боротьбі зі зловживанням виконавчої влади відіграє також інститут імпічменту.

Необхідно зауважити, що виконавець не повинен підмінювати не тільки законодавця, але й суддю, бо ніхто не може бути суддею у власній справі. Тому громадянин у правовій державі повинен мати право на оскарження в суді дій виконавчої влади: як окремих поса­дових осіб, так і виконавчо-розпорядчого органу в цілому. У проти­лежному випадку зловживання виконавця залишаються безкарни­ми, і відкривається шлях до тиранії.

Суд, система правосуддя — третя необхідна гілка влади в меха­нізмі розподілу влади. Це арбітр, який вирішує суперечки про право. У правовій державі правосуддя здійснюється тільки судом, у цьому одна з важливих гарантій прав і свобод громадян, правової націо­нальної державності в цілому. Але при цьому суд не повинен під­міняти собою законодавця або виконавця, інакше він перетворить­ся на деспота.

Водночас і законодавець, і виконавець не повинні привласнюва­ти собі судові функції. У зв’язку з цим, найголовнішим є забезпе­чення реальної незалежності суду від різного роду органів та осіб, які б диктували йому свою волю та фактично узурпували судову владу. Оптимальним варіантом найдієвішої форми для забезпечен­ня незалежності й об’єктивності правосуддя є суд присяжних.

Верховенство права передбачає, що суд повинен виступати ар­бітром у суперечці про порушення права не тільки у правозастосу- вальному, але й правотворчому процесах. Суд повинен бути стри­муючим чинником проти порушення права і Конституції з боку законодавця. Саме для цього створений Конституційний Суд України.

Щодо участі Президента України і Верховної Ради України у формуванні судової влади, то згідно зі ст. 128 Конституції перше призначення на посаду фахового судді строком на п’ять років здій- 190

сіпоє Президент України. Всі інші судді, крім суддів Конституцій­ного Суду України, обираються Верховною Радою України безстро­ково. Таким чином, народ через своїх обранців — Президента Укра­їни і народних депутатів —- має можливість вплинути на судову гілку влади.

Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні адміні­страції. Голів місцевих державних адміністрацій призначає і звіль­няє з посади Президент України. Це дає можливість главі держави контролювати ситуацію на місцях у частині, що стосується вико­нання Конституції та законів України.

Отже, ми бачимо, що при побудові місцевої влади ми фактично вийшли на змішану форму правління, бо на місцях є також і сильні органи місцевого самоврядування — ради, які вирішують питання місцевої власності, місцевого господарства. У такий спосіб врівно­важуються інтереси територій та інтереси загальнодержавні.

Підсумовуючи сказане, ми можемо стверджувати, що у нас є Конституція, яка дає змогу побудувати державу за формою демок­ратичну, правову та соціальну; державу, яку можна поставити на службу громаді; державу, в якій права та свободи особи належно захищаються судом.

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с.. 2014

Еще по теме Конституція України — передумова побудови соціаль­ної, демократичної, правової держави.:

  1. Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с., 2014
  2. Теорія держави і права в тестових завданнях: навч. посіб­ник / Кол. авт.; за заг. ред. д.ю.н., проф. Л. Р. Наливайко. Дніп­ро: Дніпр, держ. ун-т внутр, справ,2018. 716 с., 2018
  3. Список литературы
  4. Тема: ПРОИЗВОДСТВО В СУДЕ КАССАЦИОННОЙ ИНСТАНЦИИ
  5. О понятии финансового опциона
  6. § 2. Понятие и функции нотариата
  7. ГРИБОВСКАЯ Наталья Юрьевна. ЛЕКСИКА ТВЕРСКИХ ГОВОРОВ, ХАРАКТЕРИЗУЮЩАЯ ЧЕЛОВЕКА (СЕМАНТИКО-МОТИВАЦИОННЫЙ АСПЕКТ). Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата филологических наук. Тверь - 2019, 2019
  8. 26. Возникновение гражданских правоотношений не предусмотренных в ГК
  9. П.2 Частотная зависимость условий существования объемных и эванес­центных волн TM- (ТЕ-) типа и соответствующих типов сечений ПВВ в коллинеарной фазе скомпенсированого ЛО АФМ с ЦАС. Полярная MOK
  10. 59 ВИДЫ И ФОРМЫ ДОГОВОРА.
  11. Микрополе «Речевая деятельность»
  12. Логика : практикум / Е. П. Пьяных. - Екатеринбург : УрГУПС,2019. - 78, [2] с., 2019
  13. Определение предела прочности при сжатии и при изгибе спеченных заготовок
  14. Смешивание исходных материалов
  15. Исследование микроструктуры и изломов закаленных низколегированных порошковых сталей
  16. Основные результаты и выводы
  17. Оценка быстродействия коммутационного устройства при использовании параллельно-конвейерной диспетчеризации пакетов
  18. ИСТОЧНИКИ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА.
  19. Сведения об авторах
  20. Некоторые вопросы реформирования административного правосудия в Кыргызской Республике