Капіталістична держава, її соціально-економічна основа і сутність.

На історичній арені капіталістична держава з’явилася в результа­ті буржуазних революцій, що покінчили з феодальним економічним і соціально-політичним устроєм. Об’єктивні та суб’єктивні переду­мови буржуазних революцій створювалися в надрах феодального суспільства.

Після перемоги буржуазної революції, що завершилася корінним зламом феодальних виробничих відносин, захопленням політичної влади буржуазією і широким використанням нею модернізованого стосовно до нових умов феодального державного механізму, уста­новилася відповідність політичної структури буржуазного суспіль­ства його економічній структурі. Це переконливо було доведено буржуазнодемократичними революціями в Англії, Франції й інших країнах, у результаті яких буржуазія стала не тільки економічно, але і політично панівним класом.

Економічною основою буржуазної держави з моменту її появи стала капіталістична система господарювання і приватної власності на найбільш важливі знаряддя праці та засоби виробництва. При­ватна власність оголошувалася священною і недоторканною. На її охорону і захист було спрямовано в кінцевому підсумку, усе кон­ституційне і поточне законодавство.

Крім права власності, найважливішими «матеріальними» озна­ками капіталізму, що складають економічну основу цього ладу, у іахідній політичній і соціологічній літературі називаються такі, а) наявність конкуренції, «здійснюваної насамперед заради одержан­ня прибутку власниками»; б) сприяння технічному і технологічно­му прогресам; в) розвиток вузької спеціалізації, особливо в сфері фінансових операцій; г) ріст потужних національних і транснаціо­нальних корпорацій; г) періодичне виникнення економічних спадів (депресій); д) здійснення урядом лише часткового контролю над при­ватним сектором; є) виникнення і розвиток міцних робочих органі­зацій, що забезпечують «підвищення статусу і впливу робітничого класу» тощо.

Приватна власність, володіння нею є основою, мірилом еконо­мічної свободи при капіталізмі. У свою чергу, економічна свобода служить фундаментом політичної, соціальної та особистої свободи людини. Чим більше власності в руках тієї або іншої особи або групи осіб, тим більше гарантується здійснення прав і свобод, що прого­лошуються в конституціях і звичних законах, включаючи право на працю, на відпочинок, на освіту і та ін. І навпаки.

У зв’язку з цим видаються цікавими висновки відомого німець­кого вченого, знавця буржуазного конституційного права Конрада Хессе. У книзі «Основи конституційного права ФРН», що витримала більш десяти видань, він писав, що для безробітного постановка питання про фахову свободу є непотрібною. Свобода отримання освіти і вільний вибір навчального закладу значимі для тих, хто має достатні засоби для того, щоб отримати бажану освіту, і хто має можливість вступу до цих навчальних закладів. Гарантії права влас­ності мають реальне значення лише для власників, недоторканність житла — лише для тих, хто їм володіє».

Головним джерелом появи і подальшого накопичення власності с зрудова діяльність, а також експлуатація людини людиною, гноб­лення широких прошарків трудящих мас з боку пануючих, хижаць­ке привласнення ними результатів чужої праці.

Важливим джерелом приватної і державної капіталістичної влас­ності є націоналізація, а потім денаціоналізація нерентабельних під­приємств і навіть окремих галузей промисловості, що потребують для свого розвитку значних і довгострокових капіталовкладень. У міру того, як націоналізовані підприємства або галузі набирають силу за рахунок державних коштів і починають приносити прибуток, влада імущих нерідко порушує питання про повернення їх у приватні руки, про денаціоналізацію.

Тенденція росту, масштабів одержавлення виробництва в розви­нутих капіталістичних країнах, що намітилася після Другої світової війни, веде, як правило, до посилення процесу концентрації влас­ності і влади в руках фінансово-промислового капіталу, до поляри­зації відносин власності, до загострення протиріч між широкими прошарками трудящих мас і власниками величезних капіталів.

Соціальна структура буржуазного суспільства, на основі якої бу­дується і функціонує капіталістична держава незалежно від етапів його розвитку, у збільшеному плані, зазвичай, являє собою сукуп­ність двох головних, по природі несумісних один з одним класів буржуазії і пролетаріату.

Проте в більш деталізованому вигляді вона виступає одночасно і як система проміжних прошарків населення, що входять до неї і які мають свої особливості. До таких належать соціальний проша­рок — інтелігенція, а також багато різноманітних внутрішньокла­сових груп. Досить значну частину населення складають так звані напівпролегарі, тобто особи, що є, з одного боку, об’єктом експлу­атації і найманої праці, а з іншого — самі використовують працю інших на належних їм на правах приватної власності дрібних під­приємствах. У західній соціологічній і політологічній літературі со­ціальна структура суспільства традиційно розглядається як щось ціле, яке складається з таких трьох головних частин-класів: вищий, середній і нижчий (робітник). Кожний клас містить у собі усіх тих осіб, що мають відносно однаковий рівень прибутку, однаковий со­ціальний статус, у суспільстві подібний соціальний престиж.

Вищий клас або «клас дозвілля» (leisure class),як його нерідко називають, складається з тих представників суспільства, що зосе­реджують у своїх руках величезні багатства країни, мають найви­щий прибуток, не займаючись при цьому безпосередньо будь-якою продуктивною працею. Матеріальною основою такого привілейо­ваного становища можуть бути отримана спадщина, дивіденди від земельної або іншої власності, спеціальні привілеї.

Середній клас містить у собі осіб із середнім прибутком.

У соціальній структурі суспільства, як і в державному механізмі домінуюче становище незмінно займає вищий клас. Саме він ви­значає характер і природу своєї держави, її внутрішню і зовнішню політику, головні напрямки її діяльності.

Для здійснення своєї влади вищий клас створює цілу систему різноманітних соціально-політичних інститутів у вигляді політич­них партій, держави, громадських організацій.

Серед усіх інших інститутів капіталістична держава вирізняєть­ся, по-перше, наявністю в неї таких важливих засобів владарюван­ня, як величезна озброєна армія, розвідка, контррозвідка, поліція, в’язниці, жандармерія. Вони надають реальну силу панівній еліті. Без них практично було б неможливим здійснення економічної і по­літичної влади цього класу, що складає меншість суспільства, над переважною більшістю.

По-друге, до числа специфічних рис і особливостей, властивих капіталістичній державі, варто віднести володіння нею такими по­тужними економічними, політичними, ідеологічними і правовими важелями впливу на систему суспільних відносин та інститутами, що дозволяють їй посідати в структурі політичної системи буржуаз­ного суспільства одне з найголовніших, провідних місць.

У міру того, як зростають економічні, політичні, ідеологічні та інші потенції цієї держави в усіх сферах життя суспільства, зокре­ма у сфері виробництва, розподілу і споживання матеріальних і ду­ховних благ, воно все більше перетворюється у найважливіший еко­номічний чинник, виступає в ролі значної економічної і соціально- політичної сили. Зосереджуючи у своїх руках, крім державного бю­джету, величезну кількість промислових, транспортних та інших виробничих підприємств, а також широку мережу торгівельних, кре­дитних, науково-дослідних та інших установ, капіталістична держава виступає в політичній і економічній системі суспільства одночасно як значний виробник, покупець і споживач, як власника матеріаль­них і духовних благ, великого банкіра і кредитора га як монополіс­та вироблених нею товарів і різних соціальних послуг, що надають­ся її відповідними органами.

По-третє, специфічною рисою й особливістю капіталістичної дер­жави є її спроможність виступати по відношенню до різних фрак­цій панівного класу та їхніх організацій у якості так званого «сукуп- 103

ного капіталіста», що виходить у своїй повсякденній діяльності не з інтересів і безпосередніх цілей окремих капіталістів або монопо­лій, а керується їх «сумарними» цілями й інтересами.

11а державу, як на «ідеального сукупного капіталіста» поклада­ються такі різноманітні за своїм характером, але однакові за своєю соціально-класовою сутністю й змістом завдання, як: а) «нівелю­вання», згладжування внутрішньокласових протиріч і розходжень, що існують між різними частинами панівного класу — буржуазії; б) зведення розрізнених, а найчастіше протилежних одних одному інтересів різноманітних фракцій буржуазії до певного спільного зна­менника; в) визначення спільних, стратегічних цілей і перспектив подальшого розвитку панівного класу і його найближчих союзни­ків; г) забезпечення за допомогою усіх засобів, що знаходяться в розпорядженні держави, безперешкодного розвитку капіталістичної економіки, зміцнення і подальшого удосконалення політичної систе­ми суспільства, підвищення ефективності офіційної ідеології тощо.

5.5