<<
>>

Демократія: поняття та основні засади.

Суть демократії полягає в тому, що народ є носієм державної влади. Зокрема, у ст. 5 Конституції України сказано: «Україна єрес­публікою, а єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Звичайно, нам і раніше говорили те саме. Але добре відомо, що влада народу була цілковитою фікцією, і тому виникає слушне запитання: а який же механізм здійснення народовладдя зафіксовано в Конституції? Звернімось до тексту: «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії». Отже, демократія — це реальна можливість народу впливати на си­туацію в державі шляхом референдумів і вирішувати на них най­важливіші питання. Народовладдя є вираженням демократії, яка ре­алізує себе у пануючому в країні політичному режимі, а також у формі правління, здійснюваного державою.

Початки демократичного правління пов’язують із реформами ар­хонта Солона у VI ст. до н. є. Він скасував геронтократію— вла­ду родової аристократії, і замінив її тимократією —владою, що базувалася на майновому цензі. Тобто, політичні права особи по­чали залежати не від знатного походження, а від майнового стату­су громадян. Остаточно афінська демократія сформувалася за пра­вління архонта Клісфена, який прийшов до влади у 509 р. до н. є. Основною метою Клісфена була остаточна ліквідація впливу земле­власницької родової знаті, демократизація суспільно-політичного устрою Афін. Щоб зміцнити демократичні засади, запобігти відно­вленню тиранії чи влади аристократів, Клісфен запровадив т. зв. остракізм (суд черепків), суть якого полягала у тому, що один раз на рік на спеціальних зборах присутні відповідали на запитання, чи є в державі людина, яка своєю діяльністю шкодить існуванню де­мократії. Якщо народ на це питання відповідав ствердно, то присут­нім роздавали глиняні таблички (черепки), на яких вони писали ім’я цієї людини.. За більшості голосів таку людину виганяли з Афін на 10, а пізніше — на 5 років.

Найбільше про афінську демократію відомо з часів стратега Пе- рикла(443-429 рр. до н. е.). Період його правління вважається «зо­лотим віком» Афін, коли остаточно склалася демократична держа­вність, законодавство, був визначений правовий статус громадян.

Периклзрівняв усіх громадян у політичних правах незалежно від їх майнового стану, ввів оплату праці за державну службу, запрова­див таку процедуру обрання посадових осіб, яка ставила усіх кан­дидатів у рівне становище.

Концептуально афінська демократія базувалася на розумінні гро­мадянина як особистості, для якої справи поліса є першочерговими. Щоправда, сумнівною є участь у врядуванні збіднілих громадян. Аристотельвизначав громадянина як людину, котра має право участі в народних зборах та в судових розглядах. Загалом, громадянство у ті часи було дуже обмеженим і не співпадало з масою усього насе­лення держави, як це є у сучасних демократіях, наприклад, жінки, чужинці, раби та деякі інші групи осіб політичних прав не мали.

Ставлення у тогочасних грецьких філософів до демократії було неоднозначне, переважно — негативне. Аристотельрозглядав її як владу натовпу, що нездатний забезпечити панування закону, хоч він позитивно відгукувався про її поміркований варіант — політію (правління більшості в інтересах загального блага). Платонзасу­джував демократію і це випливає із його концепції «ідеальної дер­жави», якою мали керувати наймудріші, найвихованіші, тобто ари­стократи. Епікур був прихильником античної демократії у тому її варіанті, де панує закон у поєднанні із самостійністю особистості.

Антична демократія за характером була прямою, тобто усі грома­дяни мали право і були зобов’язані брати участь у прийнятті важли­вих для держави рішень. Крім цього, вони були наділені судовими та адміністративними функціями. Уявлення про універсальні гро­мадянські, політичні чи інші права були відсутні, бо існували права громадян міст-полісів. Засуджувалося інакомислення, тобто існува­ла вимога одностайності при прийнятті рішень.

До числа громадян входило лише обмежене коло осіб; демократія була маломасштаб- ною, тобто не поширювалася за межі міста-поліса.

Порівняння античної та сучасної демократії можна звести до де­кількох антиномій, відображених у наступній таблиці.

Основні відмінності між античною та сучасною демократією

Античний поліс (місто-держава) Сучасна національна держава
Пряма демократія (безпосередня участь громадян у прийнятті рішень) Представницька демократія (делегу­вання повноважень обраним представ­никам народу, які виражають рішення від його імені)
Маломасштабна демократія, що розпо­всюджується тільки на дане місто- державу Демократія, що поширюється на склад­ні і необмежені за розмірами національ­ні і багатонаціональні держави
Моністичне уявлення про суспільний інтерес та його гармонійне поєднання з інтересами особи Визнання множинності інтересів і мож­ливості виникнення конфліктів як норми суспільного життя
Одностайність у прийнятті рішень і засудження фракційності; остракізм як засіб) покарання «незгодних» Політичний плюралізм і поєднання пра­ва більшості на прийняття з захистом права меншості та окремого індивіда
Особа «розчиняється» в громаді, її сво­бода ототожнюється з членством д громаді Визнання автономності особи і захист її персональних прав

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах гу­манізму, віри в людину, поваги до її гідності, духовності, рівності, звертались найкращі представники людства, які збагатили і розви­нули ці поняття: Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж. Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джефферсон (США, XVIII ст.), Т. Масарик (Чехія, ХІХ-ХХ ст.), В. Гавел(Чехія, XX ст.).

Ця ідея знайшла свій відгук і в Україні. Різні форми народовладдя відстоювали й обґрун­товували у своїх працях С. Полонинський, М. Драгоманов, М. Пав­лик, І. Франко, М. Грушевський. Останній писав, що «в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес трудового на­роду —■ це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народу недобре, його право розраховуватися з нею».

Ідея народовладдя відобразилася і в різних актах Української На­родної Республіки — конституційних проектах, державних доку­ментах, нарешті, у Конституції У HP 1918 р. У проекті, створеному групою членів Української народної партії, який мав назву «Основ­ний закон Самостійної України — Спілки народу українського» і да­тувався 1905 р., стверджувалося, «що уся влада належить народові українському. Основний закон встановлює, як нею користуватись». У Четвертому універсалі Центральної Ради зазначалось, що влада в

Україні «буде належати тільки народу України, ім’ям якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми. Україн­ська Центральна Рада, представництво робочого народу — селян, робітників і солдатів...». Що ж до Конституції УНР 1918 р., то друга її стаття визначала: «Суверенне право в Українській Народній Рес­публіці належить народові України, себто громадянам УНР всім разом».

Цілком зрозумілим є те, що кожна історична епоха вносила свої ознаки демократії і розставляла свої акценти на їх значущості. Ос­новні риси демократії в цьому значенні знаходять свій прояв у:

- верховенстві права як загальній мірі свободи і рівності в су­спільстві;

- принципі розподілу державної влади на законодавчу, виконав­чу і судову, які стримують і корегують одна одну;

- принципі політичного плюралізму, одним із виявів якого є ба­гатопартійність;

- принципі виборності представницьких органів державної вла­ди і колегіальності в роботі державного апарату;

- розвиткові місцевого самоврядування.

Ознаки демократичної держави:

• визнання народу найвищим джерелом влади;

• розвинута система законодавства;

• високий рівень розвитку прав і свобод людини;

• дієвість гарантування цих прав і свобод;

• панування в країні законності;

• виборність основних органів держави;

• рівноправність громадян і перш за все рівність їх виборчих прав;

•підпорядкування меншостей більшості при прийнятті рішень.

Маючи багато вимірів та визначень, демократія в сучасному ро­зумінні є системою державних; громадських, ідеологічних інститу­цій, покликаних забезпечити не лише народовладдя, але й створити всі необхідні умови для цивілізованого життя людей. Тому демо­кратія не може задовольнитися своєю політичною формою (право­ва держава), вона набуває значення національної демократії, тобто суспільної системи, яка безпосередньо і на рівні, гідному людини, вдовольняє її розумні потреби. Демократія, яка не виражає життє­ві інтереси людей, позбавляється їхньої підтримки, приречена на те, щоб відігравати ритуальну роль, бути формальною, вдаваною.

Виходячи із сучасного наповнення демократії додатковим якіс­ним змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть усі держави. Демократія — це участь народу в своїй власній долі.

Власне, демократія це не тільки державна формація, вона не є тільки тим, що записано в конституціях, демократія — це погляд на життя, який полягає в довірі до людей, у людяності, немає довіри без любові, немає любові без довіри. Демократія — це дискусія, а справжня дискусія можлива тільки там, де люди ставляться з дові­рою один до одного і чесно шукають правду. Демократія — це роз­мова між рівними, розмірковування вільних громадян на очах усього суспільства.

Сьогодні викликає здивування не тільки характер та зміст диску­сій. Буває дуже важко збагнути ті критерії, за якими відбираються і затверджуються вищі посадові особи. Ознайомившись із біографією чергового зверхника, ми там знайдемо все, крім одного: які він має заслуги перед державою та її громадянами? Найбільша, мабуть, за­слуга, що цей зверхник походить з певної території, яка дуже мила ще й вищій посадовій особі.

Дуже шкода, що філософ Антисфен помер ще в IV ст. до н. е., а то було б йому з чим виступити на засіданні Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України. Адже одного разу, як свідчать оче­видці, він запропонував Народним зборам Афін прийняти постано­ву: «Вважати віслюків кіньми».

Коли ж громадяни визначили це дурістю, Антисфен відзначив: «Але ж ви простим голосуванням ро­бите із невігласів — полководців». І ще він сказав: «Держави ги­нуть тоді, коли громадяни не вміють відрізняти добрих людей від поганих». Іне дай Боже, що тут філософ мав рацію, бо тоді Україн­ську державу треба розглядати як таку, що стоїть на краю загибелі.

Зрозуміло, що без здібних і винахідливих людей, без таланови­тих ватажків, без геніїв праці у суспільстві неможливо організува­ти нічого розумного і справедливого. Демократії потрібні ватажки, а не пани. Повинна бути справедлива організація розподілу праці, а не привілеїв, не аристократичне панування, але взаємне служіння.

За останні століття в Україні було загублено стільки кращих лю­дей, що це явно позначилось на елітарному доборі у вищих струк­турах влади. Коли спостерігаємо за дискусіями у Верховній Раді, То згадуються рядки філософа і поета Аркесилая: «Як тяжко спе­речатись з поріддям рабів...».

Виникають й інші аналогії. Виходить, бувало, депутат на три­буну, говорить розумні речі, а його ніхто не слухає — хто пліткує, хто газету читає, хто прогулюється по залу... Зерно істини падає в сухий грунт. 1 тут можна було б порадити нашим парламентарям запозичити метод Діогена. Як пише очевидець, «одного разу він роз­мірковував уголос про важливі предмети, але ніхто його не слухав; тоді він раптом заверещав по-пташиному; зібрались люди, і він при­соромив їх за те, що заради дурниць вони збігаються, а заради важ­ливих речей не поворухнуться. Він говорив, що люди змагаються, хто кого зіштовхне копняком у канаву, але ніхто не змагається у мистецтві бути прекрасним і добрим».

Сьогодні український народ переживає складний період відро­дження, і тому тяжко чекати результатів, які були б досконалими на віки. Але це не означає, що наша демократія і наші порядки не можуть бути кращими, ніж зараз. Демократія має свої недоліки, тому що люди також мають свої недоліки. Наш народ тілом і душею де­мократичний; тому ми повинні наполегливо долати всі недоліки, а не поборювати демократію.

Парламент обирається виборцями. Хто їх виховав політично і морально? Старий режим. Досконалих депутатів, які виросли в ре­спубліці, ми ще не маємо. Демократія не може бути тільки на па­пері і в устах демагогів. Навіть найкращий парламент не завжди може проголосувати за те, що є справедливе, правове і моральне. Миє очевидцями, що демократичні цінності відроджуються в наш час.

Однак, якщо простежити історію людства від Великої французь­кої революції кінця XVIII ст. до виникнення однопартійних режи­мів у середині XX ст., то можна побачити, що демократичних дер­жав було небагато. Причому більшість із них існували недовго. Проте цей факт не повинен викликати почуття песимізму чи відчаю. На­впаки, він є свого роду викликом. Якщо прагнення до свободи є вро­дженою властивістю людства, то здійсненню демократії на прак­тиці треба вчитися.

Чи продовжуватиме історія відкривати двері свободі, залежить від відданості і колективної мудрості самих людей, а не від будь- яких законів історії і аж ніяк не від уявної доброзичливості само­званих лідерів.

Всупереч деяким уявленням здорове демократичне суспільство не є ареною, на якій окремі люди прямують до досягнення своїх ці­лей. Демократичні держави процвітають, якщо про них піклуються 221

громадяни, готові використовувати свободу для активної участі в житті суспільства, які обирають до державних органів своїх пред­ставників, підзвітних за свої дії, якщо життя суспільства ґрунтуєть­ся на засадах толерантності та компромісу.

Часто поняття «свобода» і «демократія» розглядаються як тотож­ності. Однак вони не є синонімами. Так, демократія — це справді поєднання ідей і принципів свободи, однак водночас вона містить низку звичаїв та процедур, сформованих протягом довгої, часто склад­ної історії. Одним словом демократія — це свобода, вкладена в норми.

Демократичну державу визначають такі засади;

1. національний суверенітет;

2. уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє;

3. влада більшості і права меншості;

4. гарантія основних прав людини;

5. вільні та справедливі вибори;

6. рівність усіх перед законом;

7. справедливе правосуддя;

8. конституційне обмеження влади уряду;

9. соціальний, економічний і політичний плюралізм;

10. принципи толерантності, співпраці і компромісу.

Зупинимося детальніше на виділених засадах.

1. Національний суверенітет —це сукупність повновладдя на­ції та прав, що гарантують незалежність особи. Він забезпечується, насамперед, державністю, комплексом конституційних прав і юри­дичних актів, а також традиціями і неписаними правилами поведін­ки. Істотну роль відіграють демократичні гарантії — соціальні, еко­номічні, політичні, культурні.

Національний суверенітет як загальнолюдська іуманістична цін­ність за сучасних умов набуває особливого значення у зв’язку з від­новленням пріоритету саме загальнолюдських цінностей. Визнання суверенних Прав нації є аналогічним визнанню прав людини. Воно надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному розвиткові держави, яка прагне до непідвладності іншим державам. Суверенітет — та основа, на якій внаслідок вільного самовизначен­ня встановлюється той чи інший політичний характер державності, соціальної та культурної цілісності суспільства. Він передбачає узго­дження природного невід’ємного права основної нації на збереження і розвиток власної культури та самобутності з принципом забезпе­чення громадянських прав і культурного самоврядування всіх на­ціональних та етнічних груп, що проживають на певній території.

Суверенітет — явище політичне, оскільки здійснюється в сис­темі держави. Він передбачає обов’язкову наявність незалежної на­ціональної державності. За відсутності національної держави народ приречений на загибель. Бездержавний народ не може бути суве­ренним.

2. Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє. Демокра­тія — це щось більше, ніж ряд конституційних правил і процедур, які визначають функції уряду. У демократичній державі уряд є лише однією ланкою, що співіснує з суспільним ладом, який включає в себе багато різнорідних інститутів, політичних партій, рухів, орга­нізацій. Така різноманітність називається плюралізмом, який озна­чає, що в Демократичному суспільстві безліч організованих груп та інститутів не завдячують своїм існуванням урядові.

В авторитарних суспільствах усі такі організації існують під кон­тролем, з дозволу, за умов нагляду і підзвітності урядові. В демокра­тичному суспільстві влада уряду чітко визначена й суворо обмежена законом. Тому громадські організації вільні від урядового контролю. І Іавпаки, багато які з них намагаються впливати на рішення уряду і вимагати від нього підзвітності за рішення, які він приймає.

Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє, може діяти впевнено і авторитетно, чого не може робити режим, влада якого спирається на військову силу або на необраний голосуванням пар­тійний апарат. За висловом А. Лінкольна, демократія — це уряд народу, з народу і для народу.

3. Влада більшості і права меншості. В усіх демократичних системах громадяни вільно приймають рішення за принципом біль­шості. Однак влада більшості не завжди є демократичною. Ніхто, наприклад, не назве чесною й справедливою таку систему, в якій 51 відсоток населення гнобить решту 49 відсотків в ім’я поглядів більшості. У демократичному суспільстві влада більшості повинна включати в себе гарантії особистих прав людини, які у свою чергу мають захищати права меншин — етнічних, релігійних чи полі­тичних або просто тих, хто програв у дебатах навколо спірного за­конопроекту. Права меншості не залежать від доброзичливості біль­шості і не можуть бути скасовані голосами останньої. Вони захи­щаються тому, що демократичні закони й інститути охороняють права всіх громадян.

Розвиваючи ідеї націоналізму, ми повинні виступати на захист інтересів не тільки українців, а й усіх націй і народностей, які про­живають на території України.

Вказані вище риси визначають головні принципи усіх сучасних демократій без огляду на їх Історичні, культурні та економічні від­мінності. Незважаючи на відмінності між націями і суспільствами, основні елементи конституційного уряду — правління більшості в поєднанні з особистими правами і правами меншості та владою закону можна побачити у Канаді та Коста-Ріці, Франції та Японії.

4. Гарантія основних прав людини. Згідно з формулюванням філософів-просвітників, невід’ємні права — це дані Богом природ­ні права. Вони не зникають із появою людського суспільства. Ні суспільство, ні уряд не можуть усунути чи «відняти» їх.

Невід’ємні права включають у себе свободу слова, віросповідан­ня, проведення зборів і право на однаковий захист законом. Це да­леко не повний перелік прав, які мають громадяни у демократичній державі. Демократичні суспільства також обстоюють право на спра­ведливий суд. Оскільки вказані права існують незалежно від уряду, вони не можуть бути скасовані законодавчими актами чи примхою виборної більшості.

Детальне формулювання законів і процедур, пов’язаних з основ­ними правами людини, у різних суспільствах має свої особливості. Однак, кожна демократична держава зобов’язана будувати такі кон­ституційні, правові та соціальні структури, які забезпечують захист цих прав.

З іншого боку, права, як і люди, не діють ізольовано. Вони не є приватною власністю окремих людей, існують лише в такому обсязі, в якому їх визначають члени суспільства. Виборці є охоронцями власної свободи. У світлі цього демократичний уряд не є ворогом особистих прав громадян, а їх охоронцем. Громадяни демократич­ної держави беруть на себе суспільні обов’язки саме для того, щоб зміцнити свої права.

Ідея захисту прав людини дістала широке визнання, її включено до конституцій багатьох країн, а також до Статуту ООН і таких між­народних документів, як Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі.

Водночас треба підкреслити, що держава повинна не тільки де­кларувати основні права людини, а й гарантувати їх.

5. Вільні та справедливі вибори. Виборне центральним інсти­тутом демократичних режимів, оскільки в умовах демократії влада грунтується виключно на злагоді тих, ким управляє уряд. Головним механізмом перетворення цієї злагоди в урядову владу є вільні та справедливі вибори.

Усі сучасні демократії проводять вибори. Однак не всі вибори є демократичними. Праві диктатури, комуністичні режими та одно­партійні уряди також організовують вибори, щоб надати своему прав­лінню законного вигляду. На таких виборах може бути лише один кандидат або список кандидатів, але без альтернативного вибору, мо­жуть пропонуватись кілька кандидатів на одну посаду, але шляхом залякування або шахрайства обираються лише затверджені урядом кандидати. Інші вибори можуть пропонувати справжній вибір, але тільки в межах правлячої партії.

Демократичні вибори — це конкурентні, періодичні, всенародні й остаточні вибори, під час проведення яких найвищі особи, які прий­матимуть державні рішення, обираються громадянами, когрі корис­туються широкою свободою критикувати уряд, публікувати таку критику і висувати альтернативи.

Опозиційні партії та їх кандидати повинні мати свободу слова, проведення зборів та пересування, необхідну для відкритого вислов­лювання критики на адресу уряду і для ознайомлення виборців з альтернативною політикою. Вибори, під час підготовки яких опо­зиція не має доступу до засобів масової інформації, організовані нею мітинги зриваються, а газети піддаються цензурі, не є демократичними.

У демократичних державах не обирають диктаторів або прези­дентів, які б займали цей пост довічно. Обрані офіційні особи є під­звітними народові. Вони повинні повертатися до виборців у визначені терміни, якщо бажають продовжити свій мандат ще на один період.

Визначення понять «громадянин» і «виборець» повинно бути на­стільки широким, щоб вони включали в себе значну частину дорос­лого населення. Влада, обрана невеликою, привілейованою групою, не є демократичною.

Демократичні вибори визначають керівництво держави. Кермо влади тримають у своїх руках обрані народом представники, які зобов’язані підкорятися законам і конституції країни.

Нарешті, демократичні вибори не обмежуються обранням канди­датів. Виборців можуть також просити вирішувати політичні пи­тання підчас проведення референдумів та шляхом висловлювання ініціативних пропозицій, вміщених у виборчих бюлетенях.

6. Рівність усіх перед законом. Право на рівність перед законом (право на рівний захист законом) є фундаментальною основою будь- якого справедливого і демократичного суспільства. Багатий і бідний, член етнічної більшості та релігійної меншості, політичний союзних держави і супротивник — усі вони мають право на рівний захист законом.

Демократична держава не може гарантувати однакового рівня життя для всіх та, зрештою, це й не є її обов’язком. Але за будь-яких обставин держава не повинна породжувати додаткових нерівностей, вона зобов’язана поводитись справедливо з усіма своїми громадянами.

7. Справедливе правосуддя. Кожна держава повинна мати повно­важення підтримувати правопорядок і карати за злочини. Однак пра­вила й процедури, застосовувані державою при виконанні законів, мають бути відкритими й чіткими, виключати можливість здійс­нення державою свавільних політичних махінацій.

Міліція (поліція) не має права заходити в чиєсь помешкання і робити обшук без відповідного ордера, в якому повинні бути чітко викладені підстави для такого обшуку.

У демократичній державі принцип презумпції невинності гаран­тується. Особа вважається невинною доти, поки її вина не буде до­ведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинність. За будь-яких умов міліція (поліція) не може піддавати тортурам осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, застосовувати до них фізичну силу чи методи пси­хологічного впливу.

Ніхто не може бути підданий повторній судовій відповідальнос­ті, тобто нікого не можна звинувачувати двічі за той самий злочин.

Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право на за­хист, адвокатську та іншу кваліфіковану правову допомогу.

Судове рішення повинно бути вмотивованим, неупередженим і ґрунтуватися на всебічно розглянутих та об’єктивно доведених фактах.

8. Конституційні обмеження влади уряду. Скеля, на якій по­будовано демократичний уряд, — це конституція держави, офіцій­ний звід її фундаментальних зобов’язань, певних обмежень, проце­дур та інститутів. Конституція — це основний закон держави. Всі її громадяни, від президента до селянина, повинні підкорятися її положенням. Представницька демократія, яка діє згідно з консти­туцією, що обмежує владу уряду і гарантує права всіх громадян, є конституційною демократією.

Серед прихильників авторитарної влади побутує уявлення про те, що демократичні держави не мають достатньої влади, щоб правити державою. Це помилковий погляд: демократичні держави вимага­ють, щоб їх уряди мали обмежену владу і водночас чітко і опера­тивно діяли в рамках визначених повноважень.

Одним із найважливіших елементів демократії є розвиток реаль­но діючого механізму «противаг і стримувань». Завдяки йому кож­на гілка влади не тільки виконує свої повноваження, але й уважно «слідкує», а у разі потреби має у своєму арсеналі засоби стриму­вань інших гілок влади при спробі ухилення їх від виконання своїх функцій чи узурпації чиїхось повноважень. Ця система ґрунтується на глибокому усвідомленні того, що найкращим є той уряд, мож­ливості якого обмежуються.

Зосередження всієї влади (законодавчої, виконавчої і судової) в одних руках можна з повним правом порівнювати з тиранією.

9. Соціальний, економічний і політичний плюралізм. Плюра­лізм — це різноманітність інтересів, поглядів та їх відображення в системі управління суспільством та діяльності усіх його інститутів.

Лише плюралізм створює умови для реалізації демократії (рівно­правність і свобода особи). Однією з умов існування політичного плюралізму є відповідність внутрішнього законодавства міжнарод­ним правовим актам (зокрема, Загальній декларації прав людини).

Демократія не передбачає будь-якої економічної доктрини. До складу демократичних урядів входять як соціалісти, так і прихиль­ники вільного ринку. Практично в будь-якому сучасному демокра­тичному суспільстві широко дебатується питання про роль уряду в економіці. Але є всі підстави стверджувати, що прихильники демо­кратії, як правило, вбачають в економічній свободі ключовий еле­мент будь-якого демократичного суспільства.

10. Принципи толерантності, співпраці і компромісу. Демо­кратія не є машиною, яка працює сама по собі за умови, що вона сконструйована згідно з відповідними принципами і процедурами. Демократичне суспільство вимагає відданості від своїх громадян, які визнають неминучість конфлікту і потребу толерантності.

Сучасні концепції демократії.

Учасницька (партисипаторна) демократія(англ, participate — брати участь). Ця теорія обгрунтовує необхідність участі широких верств населення не лише у виборах своїх представників чи прий­нятті рішень на референдумах, виборах, а й участі безпосередньо у політичному процесі (підготовці, прийнятті, впровадженні вжиття владних рішень). Прихильники цієї теорії вважають, що громадяни спроможні свідомо приймати розумні рішення, їм притаманний раці­оналізм, розмежування добра і зла. Ірраціоналізм, спонтанність пове- 227

дінки мас, на чому наголошують їх противники, долаються шляхом підвищення освітнього рівня народу. Тобто в основі учасницької теорії лежить віра в просту людину, її здатність приймати виважені політичні рішення. Прихильники цієї теорії розуміють, що в сучасних умовах неможливе здійснення прямої демократії у повному обсязі, але принаймні необхідно створити політичну систему, яка б поєдну­вала принципи прямої та представницької демократії. Наприклад, у трудовому колективі, навчальному закладі, за місцем проживання усі громадяни мають залучатися до прийняті рішень. За таких умов відбуватиметься подолання політичного відчуження громадян, зроста­тиме їх активність, забезпечуватиметься ефективний контроль за по­літичними інституціями та посадовими особами.

Критики цієї теорії зауважують, що прийняття важливих рішень широким колом непрофесіоналів може призвести до популістського авторитаризму. На їх думку, автори концепції переоцінюють можли­вість залучення більшості громадян до участі у політиці без при­мусу, бо відомо, що основна маса населення добровільно не бажає всерйоз займатися політикою.

Елітарна демократія. Це протилежна до учасницької теорія, її автори наголошують на необхідності обмеження участі мас в управ­лінні державою. В будь-якому суспільстві реальна влада має нале­жати політичній еліті, яка розглядається як група, наділена управ­лінськими здібностями, що захищає демократичні цінності і здатна стримувати емоційну неврівноваженість, радикалізм мас. Народу, згідно із цією концепцією, належить тільки право періодично оби­рати шляхом виборів представників еліти.

Плюралістична демократія Ця теорія є компромісом між теорі­ями партисипаторноїта елітарної демократії. Основні її положення були розроблені у працях М. Вебера, Й. Шумпетера, А. Бентлі, Р. Да­ла, С. Літсета, К. Дойчата ін. Вони доводять, що за виключенням широких, загальносистемних трансформаційних процесів, якими, на­приклад, є національно-визвольні рухи, народ не може виступати єдиним суб’єктом політичної дії, бо є вкрай неоднорідною спільно­тою, поділеною на конкуруючі групи за інтересами. Це унеможли­влює досягнення «спільної волі», прихід до ідеалу «народного бла­га». Тому сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення, а повинна стати механізмом представництва суперечливих інтересів 228

для їх подальшого узгодження. Демократія у такому варіанті має здійснюватися не народом, а компетентними його представниками, здатними приймати виважені політичні рішення.

Важливо усвідомити, що багато конфліктів у демократичному суспільстві виникають не з причини чіткого визначення понять про правильність чи неправильність чогось, а завдяки різним тлумачен­ням демократичних прав і неоднакових пріоритетів.

Широкі правила демократії та її системи містять лише загальні вказівки про розгляд і вирішення тих або інших питань. І саме то­му важливо розвивати культуру демократії. Окремі люди і ірупи мусять бути готовими толерувати відмінні погляди один одного, визнавати, що інша сторона має права і свою законну точку зору. Різні сторони (на місцях чи у державному парламенті) мусять шу­кати компромісу, конкретного вирішення тієї або іншої проблеми, дотримуючись принципу влади більшості і прав меншості. У деяких випадках необхідно ставити питання на формальне голосування. Не виключено, що групи можуть досягти неформальної згоди шляхом дебатів і компромісу. Такого роду процеси мають додаткову перевагу, оскільки вони породжують взаємодовіру, необхідну для розв’язання конкретних питань. Утворення коаліцій — це суть демократичного процесу. Вони привчають людей, що мають спільні інтереси, вести переговори з іншими, йти на компроміси і працювати в рамках кон­ституційної системи.

Треба зазначити, що демократія сама по собі не гарантує нічого. Вона пропонує можливість успіху і так само ризик невдачі. Отже, демократія є і обіцянкою, і викликом. Обіцянкою того, що вільні люди, працюючи спільно, можуть управляти самі собою так, що це сприятиме реалізації їх особистої свободи, економічних можливос­тей і соціальної справедливості, викликом тому, що успіх демокра­тичної ініціативи залежить не від будь-кого, а лише від громадян.

Громадяни демократичного суспільства поділяють тягар уряду і його досягнення. Беручи на себе обов’язок самоврядування, одне покоління намагається зберегти здобуту його попередниками осо­бисту свободу, права людини і владу для наступного покоління. Кожне покоління повинно знову виконувати завдання демократії, виходячи з принципів минулого і пристосовуючи їх до умов нової доби і змін у суспільстві.

12.2

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с.. 2014

Еще по теме Демократія: поняття та основні засади.:

  1. 26. Возникновение гражданских правоотношений не предусмотренных в ГК
  2. П.2 Частотная зависимость условий существования объемных и эванес­центных волн TM- (ТЕ-) типа и соответствующих типов сечений ПВВ в коллинеарной фазе скомпенсированого ЛО АФМ с ЦАС. Полярная MOK
  3. 59 ВИДЫ И ФОРМЫ ДОГОВОРА.
  4. Микрополе «Речевая деятельность»
  5. Логика : практикум / Е. П. Пьяных. - Екатеринбург : УрГУПС,2019. - 78, [2] с., 2019
  6. Определение предела прочности при сжатии и при изгибе спеченных заготовок
  7. Смешивание исходных материалов
  8. Исследование микроструктуры и изломов закаленных низколегированных порошковых сталей
  9. Основные результаты и выводы
  10. Оценка быстродействия коммутационного устройства при использовании параллельно-конвейерной диспетчеризации пакетов
  11. ИСТОЧНИКИ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА.