<<
>>

13.1 Розуміння нрава у світовій і вітчизняній юриспруденції.

Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Юридич­но воно формується в державно організованому суспільстві як основ­ний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного ладу відходять на другий план, надаючи перевагу правовому регулюванню суспільних відносин.

Погляди на право, його походження, місце і роль у системі нормативного регулю­вання змінювались у міру розвитку самого суспільства, зрілості нау­ково-правової думки, впливу об’єктивних і суб’єктивних факторів.

Право настільки унікальний, складний і суспільно необхідний фе­номен, іцо протягом усього періоду його існування науковий інте­рес до нього не згасає, а навпаки постійно зростає.

В юридичній літературі існує багато наукових ідей, напрямків і точок зору з приводу визначення права. Здійснюючи спробу зрозу­міти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що право не можна зрозуміти, поси­лаючись на ту чи іншу ознаку, значення. Право, писав один із них {Павло), вживається в декількох значеннях. По-перше, право озна­чає те, що «завжди є справедливим і добрим», — таким уявляється природне право. В іншому значенні право — це те, що «корисне всім і багатьом в тій чи іншій державі, — таким є цивільне право».

Знаменитий Кодекс Наполеона 1804 року був підготовлений на основі глибокого вивчення і широкого використання римського права. Під впливом принципів і різних інститутів римського права в ньому особливо виділялося право власності, закріплювалися шляхи і спо­соби набуття власності. Встановлювалось, зокрема, що «власність на майно набувається і передається шляхом успадкування, шляхом дару­вання між живими або згідно із заповітом і в силу обов’язків» (ст. 711).

У цьому юридичному акті особлива увага приділялася договір­ним зобов’язанням, які мали велике значення для розвитку як май­нових, так і немайнових відносин.

Слід відзначити, що багато інститутів римського права в якості першоджерел постійно використовувались і використовуються при розробці цивільних кодексів та інших нормативно-правових актів у багатьох країнах.

Такий вплив римського права на правові системи інших країн позначився на характері і змісті цих систем, а також на формулю­ванні самого поняття права. ∙,

У повній мірі зберегли свою значимість і актуальність, наприклад, положення, сформульовані давньоримськими і давньогрецькими юрис­тами стосовно нерозривного зв’язку права і справедливості, права і добра.

Будучи «регулюючою нормою політичного спілкування» право, як відзначав давньогрецький мислитель Аристотель, повинно служи­ти «критерієм справедливості». Для того, щоб знати, що таке пра­во, писав давньоримський юрист Ульпіан, слід зрозуміти, з чим, із якими явищами воно пов’язане і звідки воно походить.

Слід пам’ятати, перш за все, що воно отримало свою назву від justitia — «правда, справедливість», що право є «мистецтво добра», «рівності і справедливості».

Незважаючи на суперечливість і різні наукові уявлення про право, всі ці вчення об’єднує низка загальних положень:

- право є соціальне явище, без якого неможливе існування циві­лізованого суспільства;

- право в нормативній формі повинно відображати вимоги загаль­нолюдської справедливості, служити інтересам суспільства в цілому, її не окремим його прошаркам чи соціальним групам, відображати інтереси і потреби особи як найвищої соціальної цінності;

- право приватної власності є основою всіх прав людини;

-- право є мірою поведінки, яка встановлена і охороняється дер­жавою.

Найбільш поширений погляд на право полягає в тому, що воно і нормою свободи. Таке розуміння права випливає з твердження, що дня суспільства в такій же мірі характерна свобода, в якій для при­роди характерна необхідність. Право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого — обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках.

Мати право на щось означає володіти свободою, бути вільним у здійсненні тих чи інших дій і вчинків, тобто мати свободу, отримувати, здійснювати що-небудь, вимагати що-небудь, користуватися і розпоряджатися чим-небудь, свободу пропонувати що-небудь лишим людям тощо. Отже, право визначає свободу людей, міру, кількість їх свободи. Свобода — це найважливіша якість, якою володіє людина, що живе у суспільстві.

А тому правові норми і вимоги (домагання, повноваження) повинні формулюватися в законі, закріплюватися силою закону, охоронятися примусовою силою держави. Закон повинен служити свободі, πpa∙ ву. Держава і її закони необхідні для права. Проте, якщо закони не захищають, а зневажають свободу, якщо влада встановлює закони необгрунтовані, то такі закони не можна назвати правовими, правом. Сутність права — це свобода, а не насильство. Примус у суспільс­тві необхідний задля захисту права від порушень, а не для приду­шення свободи. Властиво, право має пріоритет перед законом, і за­кони називаються правом не тому, що це формально коректні акти, які спираються на примус, а тому, що вони наділені правовим зміс­том, гарантують свободу людей. Тому слід розрізняти право і закон, правові і негіравові закони.

Звідси, право — це норми і вимоги (домагання, повноваження) свободи людей. У цивілізованому суспільстві, що перебуває на ви­сокому щаблі розвитку, свобода людини є не тільки напрямом, ме­тою, а й засобом його прогресивного руху. Об’єктивні закономір­ності цього процесу виявляються через діяння членів суспільства, які є умовою, процесом і результатом його життєдіяльності.

Гегель писав, що підґрунтям права, його необхідним пунктом є необмежувана воля, світ духу, породжений ним самим як деяка інша природа.

Наші сучасники також дійшли висновку, що в суспільному житті свобода людини виступає як право, тобто нормована, врегульована правовими засобами свобода.

Праворозуміння не можливе без висвітлення історичних аспектів виникнення, становлення і розвитку права, але різноманіття тлума­чень сутності права, його змістових характеристик накладає свій відбиток і на проблеми правоутворення.

Праворозуміння — це наукова категорія, яка відображає про­цес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, яка вміщує в собі пізнання права, його оцінку і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Суб ’єкіпом праворозуміння завжди є конкретна людина, зокре­ма: а) громадянин, наділений мінімальним правовим світоглядом, який стикається з проблемами права взагалі; б) юрист-практик, який має достатній багаж знань про право, спроможний застосовувати і тлумачити правові норми; в) вчений, людина з абстрактним мислен- 256

ням, який займається вивченням права, наділений сумою історич­них і сучасних знань, спроможний до інтерпретації не тільки норм, її й принципів права, який володіє відповідною методологією дос­лідження. Праворозуміння завжди суб’єктивне, оригінальне, хоча саме уявлення про право може співпадати у групи осіб, прошарків.

Об’єктом праворозуміння можуть бути право в планетарному масштабі, право конкретного суспільства, галузі, інституту права, окремі правові норми. При цьому знання про окремі структурні елементи екстраполюються на право в цілому. Слід відзначити, що важливе пізнавальне навантаження тут несуть середовище і взає­модіючі з правом суспільні явища.

Зміст праворозуміння складають знання суб’єктів про свої права і обов’язки, конкретні і загальні правові дозволи, заборони, а також оцінка і ставлення до них як до справедливих чи несправедливих.

Залежно від рівня культури, методичної забезпеченості суб’єкта і вибору предмета вивчення праворозуміння може бути повним або неповним, правильним або викривленим, позитивним або негативним.

Звичайна людина розуміє право так, як це дозволяє їй власний розум відповідно до культурологічних традицій існуючої епохи і суспільства. Для неї розуміння права у часовому масштабі обмежене рамками її життя. Проте це не означає, що після її смерті праворо- зуміння зникає зовсім. Такі елементи праворозуміння, як знання, оцінка, можуть передаватися іншим людям, а вчені-юристи зали­шають після себе окрім цього письмові уявлення про право.

Під час розгляду різних теорій і поглядів щодо права слід вра­ховувати наступні обставини:

по-перше, історичні умови функціонування права і межі культу­ри, в яких жив і працював «дослідник»;

по-друге, те, що результати праворозуміння завжди залежать від філософської, моральної, релігійної, ідеологічної позиції суб’єкта, який пізнає;

по-третє, те, що береться за основу тієї чи іншої концепції (дже­рело правоутворення чи суть самого явища), що розуміється під джерелом права (людина, Бог чи Космос) і під його сутністю (воля суспільства, міра свободи людини чи природний егоїзм індивіда);

по-четверте, тривалість концепцій в одних випадках і їх дина­мічність, спроможність адаптуватися до відносин, що розвивають­ся, — в інших.

Сучасний рівень розвитку гуманітарної науки і методологія до» слідження соціальних явищ дозволяє систематизувати різні погляди щодо права на підставі відповідних критеріїв. Зокрема, це визначає вже саме відношення до права, його ролі, той факт, позитивне зна­чення воно має для суспільства чи негативне, .виступає як самостійне соціальне явище чи як елемент іншої системи регулювання, вияв­ляє протилежні думки. Так, представники ряду філософських течій розглядали право як частину моральності (А. Шопенгауер) або як нижчу ступінь моральності і заперечували соціально-ціннісний харак­тер права (Л. Толстой, В. Соловйов). Негативне ставлення до права висловлювали анархісти; проблеми можливого відмирання права з побудовою комунізму активно обговорювались у рамках марксист­сько-правової теорії.

Під час вирішення основного питання філософії щодо співвід­ношення буття і свідомості виділяються ідеалістичний і матеріалі­стичний підходи до вивчення права. Для першого характерні тео­логічні вчення про право. Хома Аквінський стверджував, що право має не тільки божественне походження, а й божественну суть. По­зитивне право (людські закони) є лише засобом здійснення цілей, які накреслені Богом для людини.

Послідовники Аквінського — неотомісти — роблять спробу по­в’язати релігійну суть права з природно-правовими засадами і оцін­ками суспільних відносин із метою обґрунтувати більш життєспро- можні і реалістичні варіанти його вчення.

На іншому полюсі, в рамках матеріалістичного підходу, розроб­ляється марксистська теорія права, основними постулатами якої ви­ступають: обумовленість права економічним базисом суспільства, класовий характер права, жорстка залежність права від держави, за­безпеченість його примусовою силою держави.

Залежно від того, що розглядається як джерело праворозуміння, — держава чи природа людини — розрізняють природно-правову і по­зитивістську теорії права.

Природно-правові погляди беруть свій початок ще в Стародав­ній Греції і Стародавньому Римі. Вони пов’язані з іменами Демок- ріта, Сократа, Платона і відображають спроби виявлення моральних, справедливих засад у праві, що закладені самою природою людини. «Закон, — підкреслює Демокріт, — прагне допомогти життю лю­дей; Проте він зможе цього досягнути тільки тоді, коли самі гро­мадяни бажають жити щасливо: для тих, хто кориться закону, за­кон —- тільки свідчення їх власної добропорядності».

Природно-правова теорія пройшла складний шлях розвитку, її по­пулярність завжди була пов’язана з бажанням людей змінити своє життя на краще — це і епоха Відродження, і епоха буржуазних ре­волюцій, і сучасна епоха переходу до правової держави.

Позитивне значення природно-правової теорії полягає в наступ­ному:

по-перше, вона стверджує ідею природних, невід’ємних прав людини;

по-друге, завдяки цій теорії почали відрізняти право і закон, при­родне і позитивне право;

по-третє, вона концептуально поєднує право і мораль.

Критичні зауваження на адресу цієї теорії можуть полягати в тому, що не завжди уявлення про право як справедливе чи неспра­ведливе можна об’єктивно розглянути у правовій дійсності.

До природних прав відносять: право на життя, честь, гідність, право на приватну власність, на протидію тиранові, право на насиль­ницьку зміну тоталітарної влади та ін.

Теорія «відродженого природного права»(Л. Фуллер, Р. Дворкін, N.Кауфман, Дж. Роулс, Дж. Фінніс). Ця теорія є своєрідним етапом подальшого розвитку теорії природного права. Залежно від джере­ла формування природного права людини розрізняють доктрини:

1) неотомізм, неопротистанцизм —вважають, що природне право одержано від Бога;

2) неогегельянство —природне право виникає з гармонії об’єк­тивного розуму і самої ідеї права;

3) неокантіанство —природне право виникає з чистої ідеї;

4) феноменологічна доктрина обгрунтовує, що природне право виникає з правових цінностей;

5) екзистенціоналістична —обґрунтовує виникнення природ­ного права із самого існування абстрактної людини;

6) герменевтика —характеризує виникнення природного права з історичного праворозуміння.

Позитивістська теорія права (М. Берг, М. Коркунов, Д. Остін, Г. Шеріпеневич) виникла значною мірою як опозиційна «природ­ному праву». На відміну від природно-правової теорії, для якої ос­новні права і свободи первинні стосовно законодавства, позитивізм вводить поняття «суб’єктивне право» як таке, що походить від об'єк­тивного права і встановлюється державою. Держава делегує суб’єк­тивні права і встановлює юридичні обов’язки в нормах права, які складають закриту удосконалену систему. Позитивізм ототожнює право і закон.

Позитивним тут слід визнати можливість встановлення стабільно­го правопорядку, детального вивчення догми правоструктури, норми права, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм і нор­мативних актів, видів інтерпретацій.

До негативних моментів теорії слід віднести введену нею штуч­ну відокремленість права як системи від фактичних суспільних від­носин, відсутність можливості моральної оцінки правових явищ, від­мову від досліджень змісту права, його цілей.

Залежно від того, в чому вбачалась основа (базовий елемент) права — норма права, правосвідомість, правовідносини, — сфор­мувались нормативна, психологічна й соціологічна теорії.

Нормативістська теорія заснована на тому, що право — це сукупність норм, зовнішньо виражених у законах та інших норма­тивних актах. Автором цієї концепції вважають Г. Кельзена, на думку якого, право — це злагоджена з логічно взаємопов’язаними елемен­тами ієрархічна піраміда, основою якої є правова норма. Юридична сила і законність кожної норми залежить від «вйіЦої» в піраміді норми, яка наділена вищою юридичною силою. Сучасне розуміння права в рамках цієї теорії можна виразити наступною схемою:

а) право — це система взаємозв’язаних і взаємодіючих норм, які викладені в нормативних актах (текстах);

б) норми видаються державою, і в них виражена воля держави;

в) норми права регулюкпь найбільш важливі суспільні відносини;

г) саме право і його реалізація забезпечуються в необхідних ви­падках примусовою силою держави;

ґ) від норм залежить виникнення правовідносин, формування пра­восвідомості, правова поведінка суб’єктів.

Позитивне значення нормативного підходу полягає в тому, що: по-перше, дозволяє: створювати і удосконалювати систему зако­нодавства;

по-друге, забезпечує відповідний режим законності, однакове за­стосування норм та індивідуально-владних велінь;

по-третє, сприяє формуванню «нормативного» уявлення про право як формально-логічну основу правосвідомості громадян;

по-четверте, забезпечує формальну визначеність права, що до­зволяє чітко визначити права і обов’язки суб’єктів, фіксувати захо­ди і засоби державного примусу;

по-п’яте, дозволяє абстраіуватися від суб’єктивно-політичних ха­рактеристик права, що особливо важливо під час застосування права.

Недоліки нормативного підходу насамперед полягають в тому, що він заперечує обумовленість права потребами суспільного роз­питку, ігнорує природні й моральні засади в праві, роль правосвідо­мості в реалізації юридичних норм, абсолютизації державного впливу на правову систему.

Теорія інституціоналізму. Одним із її засновників був французь­кий учений-юрист Моріс Оріу. В його теорії дістали подальший роз­питок ідеї Л. Дюгі про децентралізацію і плюралізм влади та права. Саме М. Оріу висунув і обгрунтував ідею та принципи інституціо­налізму як державно-правової концепції. Нині ця теорія оформила­ся у самостійну течію і посідає панівне місце в сучасній юриспру­денції Франції. Позиції інституціоналізму поділяли такі французькі юристи і політологи, як Ж. Бюрдо, М. Дюварже та ін. Окремі сто­рони державно-правових поглядів М. Оріу розглядаються у працях В. Є. Тулієва, С. Ф. Кечек’яна, Є. Б. Пашуканіса, П. І. Стучки та ін.

Виникнення концепції інституціоналізму зумовлюється такими факторами:

а) наприкінці XIX ст. Франція переживала кризу всіх напрямів державно-правової думки;

б) М. Оріу поставив перед собою завдання перебудувати мето­дологічні засади правознавства;

в) він розробив інституційну концепцію суспільства, держави і права;

г) з метою об’єднати дуалістичну методологію в єдину політико- правову концепцію М. Оріу сформулював поняття інституцій.

Інституція — це юридично здійснювана ідея. Згідно з концепці­єю М. Оріу, існує два типи інститутів, а саме: персоніфіковані й ііеперсоніфіковані. До персоніфікованих інститутів він відносить фі- іичні особи і корпорації; до інститутів корпорацій включає державу та державні й громадські організації, кожен з яких здійснює певну ідею. Так, комерційна корпорація базується на здійсненні ідеї прибут­кової спекуляції, держава — на ідеї реалізації публічної влади та ін.

І Іеперсоніфіковані інститути він характеризує як «інститути-речі» (наприклад, юридичні норми та ін.).

Психологічна теорія, представниками якої є Л. Пегражицький, І . Тард, Л. Кнапп та ін., визнає правом конкретну психологічну ре­альність — правові емоції людини. Останні носять імперативно- атрибутивний характер і поділяються на:

а) переживання позитивного права, яке встановлене державою;

б) переживання інтуїтивного, особливого права.

Інтуїтивне право виступає регулятором поведінки людини, тому розглядається як реальне, дієве право.

Позитивним тут є те, що теорія звертає увагу' на одну з важливих сторін правової системи — психологічну. І це відповідає дійсності, адже неможливо готувати і видавати закони, не вивчаючи рівень пра­вової культури й правосвідомості із суспільстві, не можна і застосо­вувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда.

Недоліками цієї теорії, на нашу думку, є її однобічний характер, відрив від об’єктивної реальності, неможливість у її рамках струк- турувати право, відрізняти його від інших соціально-регулятивних явищ.

Соціологічна теорія права зародилась у середині XIX ст. її пред­ставниками були Л. Дюгі, С. Муромцев, Є. Ерліх, Г. Гурвіч, Р. Паунд. Соціальна теорія розглядає право як емпіричне явище. Основний аргумент її полягає в тому, що «право слід шукати не в нормі чи психіці, а в реальному житті». В основу права покладені суспільні відносини, захищені державою. Норми закону, правосвідомість не заперечуються, проте і не визнаються правом. Вони є ознаками права, а само право — це порядок у суспільних відносинах, у діях людей.

Виявити суть такого порядку, вирішити спір у тій чи іншій кон­кретній ситуації покликані судові чи адміністративні органи.

Позитивними в цьому випадку можна визнати наступні положення:

а) суспільство і право розглядаються як цілісні, взаємопов’язані явища;

б) теорія доводить те, шо вивчати потрібно не тільки норми права, які встановлюються державою, а й усю сукупність відносин, що скла­лися у суспільстві;

в) вчення підкреслює роль права як засобу соціального контролю і досягнення соціальної рівноваги; воно підвищує роль судової влади.

Критично, на наш погляд, слід сприймати заперечення щодо мо­ральності як досить важливої властивості права, недооцінку в праві морально-гуманних засад, зміщування одного з факторів утворення права —- зацікавленості — з самим правом.

Кожна з названих теорій має свої переваги та недоліки, їх поява і розвиток обумовлені природним розвитком людського суспільст­ва й засвідчують необхідність і соціальну цінність права в житті 262

людей. Як слушно зазначив відомий український правник XX ст. Л. Окіншевич: «Ми в нашому суспільному житті і в нашому житті і суспільством здебільшого так призвичаїлись до існування правил І норм, які регулюють нашу поведінку і наші взаємовідносини з ін­шими, що не думаємо про них і часто не помічаємо їх, виконуючи їх, чи підлягаючи їм та керуючись ними раз у раз цілком механічно».

Інтегративний підхід до праворозуміння.

Названий підхід подається у вченні Д. Холла. Його суть полягає у спробі інтегрувати окремі концепції природного права, позитивіз­му і нормативізму теорії соціологічної юриспруденції, створивши нову школу права, яка б відповідала сучасним вимогам.

'Згідно з інтегративним підходом до розуміння права, всі його ознаки є істотними і необхідними. Дійсно, мабуть, не варто гово­рити про винятково досконале право. Характеризуючи право, треба окремо аналізувати його зміст і форму. З цих позицій, мабуть, не слід шукати якусь узагальнену формулу права, бо право завжди в чомусь недосконале і вимагає постійних змін.

Виходячи з теорії Д. Холла, який прагне створити єдине уявлення про право шляхом синтезу правових норм, правових процесів і мо­ральних цінностей, можна зробити висновок, що пошуки загальної формули розуміння права не виправдані й від них треба відмови­шся. В інтересах юридичної науки і практики слід віддавати пере­ищу плюралістичним підходам до розуміння права, вивчати різні визначення права і синтезувати їх у межах єдиного поняття. Інте­гративне визначення права дається авторами як сукупність визнаних у певному суспільстві і забезпечених офіційним захистом норма­тивів рівності і справедливості, що регулюють конкуренцію і зла­году різної волі в їх взаємовідносинах одне з одним.

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права: підручник І Мурашин О. Г. — К.: Університет «Україна»,2014. — 561 с.. 2014

Еще по теме 13.1 Розуміння нрава у світовій і вітчизняній юриспруденції.:

  1. § 1. Понятие защиты н охраны нрава п законного интереса
  2. Смешивание исходных материалов
  3. Исследование микроструктуры и изломов закаленных низколегированных порошковых сталей
  4. Основные результаты и выводы
  5. Оценка быстродействия коммутационного устройства при использовании параллельно-конвейерной диспетчеризации пакетов
  6. ИСТОЧНИКИ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА.
  7. Сведения об авторах
  8. Некоторые вопросы реформирования административного правосудия в Кыргызской Республике
  9. Тема: ПРОИЗВОДСТВО В СУДЕ КАССАЦИОННОЙ ИНСТАНЦИИ
  10. О понятии финансового опциона
  11. § 2. Понятие и функции нотариата
  12. ГРИБОВСКАЯ Наталья Юрьевна. ЛЕКСИКА ТВЕРСКИХ ГОВОРОВ, ХАРАКТЕРИЗУЮЩАЯ ЧЕЛОВЕКА (СЕМАНТИКО-МОТИВАЦИОННЫЙ АСПЕКТ). Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата филологических наук. Тверь - 2019, 2019
  13. 26. Возникновение гражданских правоотношений не предусмотренных в ГК
  14. П.2 Частотная зависимость условий существования объемных и эванес­центных волн TM- (ТЕ-) типа и соответствующих типов сечений ПВВ в коллинеарной фазе скомпенсированого ЛО АФМ с ЦАС. Полярная MOK
  15. 59 ВИДЫ И ФОРМЫ ДОГОВОРА.
  16. Микрополе «Речевая деятельность»
  17. Логика : практикум / Е. П. Пьяных. - Екатеринбург : УрГУПС,2019. - 78, [2] с., 2019
  18. Определение предела прочности при сжатии и при изгибе спеченных заготовок
  19. Характеристики железного порошка и легирующих компонентов
  20. ИССЛЕДОВАНИЕ ВЛИЯНИЯ РЕЖИМОВ ТЕРМИЧЕСКОЙ ОБРАБОТКИ НА СТРУКТУРУ И СВОЙСТВА ПОРОШКОВЫХ НИЗКОЛЕГИРОВАННЫХ СТАЛЕЙ С НАНОРАЗМЕРНЫМИ ДОБАВКАМИ Ni и NiO